6.

- Номер? – зводить брову Соня. – І ти подзвонила?
- Ні, звичайно. За кого ти мене маєш?
- За розумну, красиву, сексапільну дівчину. В якої чомусь досі немає хлопця.
- Просто я не хочу спати з ким попало.
- Ви можете з ним познайомитись, сходити на побачення.
- Соня!
- Я зрозуміла. Рот на замку, але Оллі нічого тобі не обіцяла. – вона красномовно поглядає на Олівію.
- Взагалі, Соня права. Хлопець симпатичний. 
- Ти це зрозуміла по його носі?
- Ой, думаєш ми не бачили, що він тебе поцілував. – Не витримує Соня. – Признавайся, як це було. Тільки не бреши.
- Нічого особливого. Він просто чмокнув мене у губи.
- І після цього ти двох слів зв’язати не могла.
- Йому здається теж сподобалось. – сміється Олівія, вона переходить на Сонину сторону.
- Зрадниці. Я більше не піду на танці.
- Щось мені не віриться. І кинеш все, над чим так довго працювала? Ти ж майже застебнула джинси. – Дразнить Сонька.
Показую їй язик.
Далі в нас пара німецької, тож я зможу блиснути знаннями. З додатковими заняттями я явно не прогадала. І найголовніше вивчаю мову. Можливо я поїду туди вже наприкінці цього навчального року. І добре, що Матильда час від часу телефонує, поговорити по-німецьки корисно, та і з нею поспілкуватись приємно.

Восени нудно. І хоча нам достатньо задають та я все одно знаходжу час нудитись. Книги не зовсім для мене. Тобто наукові я читатиму, а от звичайні для мене просто жах. Тобто я не читала їх всі, та після «Айвенго» у школі бажання читати відпало зовсім і привити його так і не змогли. Навіть хрестоматія із обидвох літератур була для мене непосильним заняттям. А фільми, продивлюються також. Нові виходять не так вже й часто і ми поспіваємо з подругами на кожен сеанс. На вулиці гуляти холодно, зараз часто йдуть дощі і навіть заморозки почались. Я просто лежу і дивлюсь у стелю. Напевно треба записатись на ще щось. Оллі ж ходить на малювання і фотографію, Соня…ще ми всі ходимо на танці, а я на німецьку. Навіть не думала, що в мене стільки вільного часу. 
Відкриваю свою сторінку в фейсбуці. Там теж абсолютно нічого нового.
У пошуку вводжу «Толік, Луцьк, вік від 18…до 25». Навряд йому більше. І знаходжу цілу кучу довбаних Толиків і жодного мого. Невже він не зареєстрований. Скидаю вікові параметри, але запит нічого не дає. І мені хочеться розтрощити ноут. Та я вчасно зупиняюсь – його купляв тато, а не я – не мені й трощити.
«Подзвони» - шепоче мені, сама не знаю хто.
«Ні в якому разі» - це здоровий глузд.
- Хей, Кріс, з тобою все в порядку?
- Га? Так. Так. А що таке?
- Я тобі вже тричі задала одне і теж питання, а ти як дивилась в одну точку, так і дивишся.
- Та я медитувала. Тут важлива концентрація. А що в тебе?
- Кажу, є книга прикольна. Може почитаєш.
- Краще ну її.
- Вона зовсім маленька. Отакусічка. – показує Свєта.
- Ох. Давай вже. Алхімік?
- Так, я ж тобі говорила, тричі.
- Гаразд, спробую…

В п’ятницю я вирішила полякати подруг і таки не йду з ними на танці. Та і про Толіка я більше не думаю, а про Алхіміка. Яка чудова ідея – інколи, щоб побачити скарб під носом потрібно обійти пів світу. Хоча така подорож не буває марною, досвід не висмоктується з пальця.
За моїми розрахунками я спізнююсь на десять хвилин.
Викладач не задоволений і заставляє мене робити розминку від початку, а подруги хіхікають поряд. Здається, я зробила тільки гірше.
І коли всі закінчують викладач залишає мене допрацьовувати. Він не вимагає, а рекомендує. І витрачає власний час на мене.
- Ти чудово справляєшся. І схудла. Танці йдуть тобі на користь.
Я дякую. І ще раз вибачаюсь за спізнення. А коли він йде, то лишаюсь ще на п’ять хвилин. Тренуюсь і надіюсь, що компашка брекдансерів розійдеться і мене обмине участь бути в черговий раз обсміяною.
- Непогано рухаєшся. – розноситься ехом по пустому залі.
В дверях стоїть Толік. У білій футболці і без шапки. Дивно, що я його впізнала. Він виявляється шатен, коротко підстрижений. Ніс з невеличкою горбинкою – здається його ламали. Карі очі. І він у чудовій формі. Принаймні те, що видно зверху. Хоча я не сумніваюсь, що знизу теж.
А я втрачаю від цієї картини маслом орієнтацію і розтягуюсь на підлозі. Біль пронизує праву ногу. Здається в мене перша розтяжка! 
- Блін! – шиплю я.
- Дай подивлюсь. – він забирає мої руки з ноги і бере у свої. Але у його поведінці немає нічого такого, він професійно перевіряє ногу. – Проста розтяжка. Зараз перев’яжемо і за кілька днів будеш, як нова. Я звичайно знав, що від мого шарму дівчата з ніг падають, та не думав, що це буде так буквально.
- Якщо ти всіх так лякатимеш, то скоро вони почнуть падати від серцевого нападу. А всі казатимуть, що серце від щастя зупинилось.
- Ну не кажи, ще не було такого.
- Так ти ще не пенсіонер…
Він сміється. І мені подобається його сміх. Він щирий і водночас страшенно сексуальний. Надіюсь так більше ніхто не думає.
- Сюди. – він заводить мене у якусь підсобку. – Присядь.
- А далі ти зв’яжеш мене еластичним бинтом і робитимеш всілякі брудні речі?
Він облизується.
- А що можна?
- Явно не тут. Перев’язуй вже ногу.
- Бинт треба відкупити. Він розрахований на місцевих студентів.
- А ти не тут вчишся? – дивуюсь я.
- Ні, звичайно, я на автотранспорті. П’ятий курс. І то  більше працюю. А це тільки хобі. – він говорить і вправно перев’язує ногу. – Готово.
- Класно. Ти десь цьому вчився?
- На ОБЖ.
- Справді? 
- У вас такого немає?
- Та було щось, та я напевно не звернула уваги?
- А треба. – він кляпає мене по носі. – От розтягни ногу я, і хто мені допоможе.
- Сам і перев’яжешся. Раз ти такий розумний. Дякую.
Я підвожусь і збираюсь в роздягалку. Та він зупиняє мене біля дверей.
- Мені здається, простого дякую замало.
Він знову цілує мене, ніби пестить у губи і замість того, щоб його відпихнути я просто кладу руки йому на плечі. Навіть під футболкою відчутно, який він твердий і підкачаний. А потім відчувши свободу він цілує вже настирніше і притискає до себе. Я відчуваю який він збуджений і сама не можу зупинитись.
- Кх, Кх. Студенти, вам не пора по домах? – наш викладач стримує легку посмішку, поки я намагаюсь прийти в себе.
- Дійсно пора. – дивиться на годинник Толік. – Просто вона ногу потягнула, робили перев’язку.
- Ну-ну, бачив я вашу перев’язку…
Чесно демонструю ногу. Він киває. Але сенс оправдовуватись…
Як тільки можу швидко втікаю в роздягалку. І за хвилину я закінчила зі всім. На щастя він не встиг сюди раніше.
Коли виходжу в коридор там пусто. Він мене не почекав. А я надіялась на прогулянку, чи побачення. Здається я повна ідіотка. Подумаєш, поцілувались. Ногу перев’язав! З лікарями ти ж на побачення не ходиш. І зі всіма з ким цілувалась також. Тож закутуюсь у шарф тепліше і додому. Сьогодні в моїй кімнаті пусто, то ж можна буде спокійно постраждати.
На порозі мене також ніхто не чекає. Значить план страждань в силі. Хоча вже темно та тут повно ліхтарів і до зупинки зовсім близько. А може я навіть піду пішком, щоб оговтатись від по-справжньому пристрасних поцілунків. Хоча нога нагадує про себе.
Та біля того задрипаного барчугану знову стоїть їх компанія. На щастя дівчат там немає.
- Крістіна! – він перебігає дорогу мені швидше, ніж я встигаю подумати, про те, що не називала свого імені. – В тебе ж немає планів на вечір? Ходімо з нами.
- Толік. От скажи, нащо я взагалі тобі здалась? Круг тебе нібито крутяться дівчата і покраще за мене, то чого ти причепився? Може б ти знайшов би собі доступну дівчину і все таке.
- Я схожий на хлопця, який хоче доступних дівчат? – здається він образився.
- Одну я точно бачила.
- Ревнуєш? Поки дарма. – це він вже шепче на вухо. – Я думаю тільки про тебе, особливо, коли мастурбую.
- Та ти збоченець!
- Зовсім ні, просто звичайний хлопець зі звичайними потребами. А спати, як ти висловилась із доступними дівчатами в мої бажання не входить.
- З тебе ще причитається! – гукає хтось із групи.
- То що, підеш з нами? Буде весело. Ми думали на дискотеку.
- Навряд чи мені з моєю ногою варто на дискотеку.
- Будь ласка. Для мене це важливо.
- Чому?
- В мене днюха. І я мушу їм виставитись, це ж мої друзі.
- Покажи паспорт.
Я ще й досі йому не вірю, та коли він показує його мої сумніви розвіюються.
- А що там у графі сімейний стан? – жартую я, але він на повному серйозі відкриває мені і там. – Та ладно, я пожартувала. Просто, варто бути впевненою, коли ти трахаєшся з хлопцем, що його вдома не чекає дружина і четверо дітей.
- Четверо?
- А ти виявляється скорпіон…- переводжу я тему.
- А ти?
- Козерог, тобто плаваючий козел. Ферштейн? 
- Ти весела. А знаєш, ну їх, поїхали до мене. – він дивиться такими голодним очима, що я мало не розпливаюсь на місці.
- Правда? І що ж ми там робитимемо?
- Хочеш, питимемо чай з плюшками. Кіно, шахмати. Я приготую вечерю.
- Угум. Поїхали, я згодна на все вище назване і навіть більше. - Він зводить брову. – Тільки дай їм грошей на пиво, щоб вони не трезвонили.
За хвилину він повертається під свист і улюлюкання товаришів. Але мені вже все одно. Головне, що хлопець, який мені подобається кидає своїх товаришів заради мене, у свій день народження! Я зворушена.
- Це не моє авто, з майстерні.
- Ти ж його не вкрав? – сміюсь я. – Інакше ми будем, як Бонні і Клайд.
- Ні, ми відремонтовані обкатуєм. Якщо зробили щось не так, то переробляєм ще раз і претензій до нас немає.
- Цікаво.
Він відкриває двері, а потім закриває за мною і веде авто.