4.

Навіть не уявляю, як себе почуває Оллі. Сьогодні у розкладі пари зі Стасом. А в них все закінчилось паскудно.
Вирішила взяти удар на себе і сісти на першу парту. Не хочу, щоб він зіпсував подрузі настрій. Хоча вже тим, що він є псує все. Міг перевестись кудись, знайти практику деінде, та він все рівно тут.
Як і завжди він не заставляє себе чекати. Скупо вітається і відразу переходить до свого предмету. Видно, що він вчився не дарма і є професіоналом, на відміну від багатьох, жаль, що він так встиг напаскудити подрузі.
Як це не дивно, та він не звертає уваги на Оллі. І це навіть добре, напевно. Адже зіпсувавши день їй, він зіпсує його мені. А я хотіла піти у спортзал.
Лекція закінчується і він прощається зі всіма. Ми поспішаємо зібрати речі. Оллі вискакує перша, та він зупиняє її своєю коронною фразою.
- Студентка Романчук, затримайтесь будь ласка. – і Олівія гальмує по інерції.
- Ми ж нікуди не підемо без неї? – шепочу я Соні і та киває. – Оллі, вирішуй свої справи швидше, ти мені обіцяла.
- Студентка Шевчук, коли ваших однокурсників затримують викладачі слід забути про особисті проблеми.
І я мало не захлинаюсь від його зухвалості.
- Авжеж, Станіславе Володимировичу, та тільки в тому разі, коли їх проблеми теж не є особистими.
Тепер він знає, що я знаю…що ми обоє…і ще Костя з Сашком, яких видно неподалік в коридорі. А може і ще маса народу. Тепер він блідне. Вау!
- Ви про що, студентка Шевчук? – сухо питає він.
- Та так, нічого. – відповідаю я постукуючи ногою.
- Думайте, що говорите.
- А ви не перевищуйте службові повноваження. – Соня з Оллі просто в шоці з мене, сама в шоці – ніколи б раніше так не сказала. – Інколи це може погано закінчуватись.
- Для декого може погано закінчитись сесія.
- Саме так, конкретним провалом аспірантури. До речі, якщо ви закінчили, то ми підемо.
Шокований Стас і далі стоїть біля кафедри, а я витягую Соню і Оллі з аудиторії. Костя беззвучно аплодує.
- Тобі кранти. – коментує Сашко.
- Це ми ще побачимо. – усміхаюсь я. – Дівчата, а тепер в спортзал. Страшенно хочу схуднути.

- Зачекайте. Хтось телефонує. – просить Оллі і ми зупиняємось. – Це Адріан. Якщо ви не проти. Алло…
Ми з Сонею стоїмо.
- Давай тебе запишу, танці це модно, правда здохнути можна спочатку, лишній жирок злітає, як морський загар. - Розповідає якась білявка своїй подрузі із рожевим волоссям, а та киває і вони минають нас. 
Соня зводить брову. А я уявляю себе танцюючою ча-ча-ча потряхуючи жирком. Сцена офігеть, зал рже і я перемагаю у «Розсміши коміка».
- Ти це серйозно?
- Чесно кажучи танго звучить цікавіше, ніж бігова доріжка.
- Не найкраще порівняння. – мені ще й досі не хочеться.
- Чому ж? Ти звичайно все тоді пропустила, та мій Костя так танцює…і мені соромно, що я пасую. А батьки навряд чи оплатять і танці, і спортзал. Ну ж бо, Кріс, зроби це заради мене і ти не пошкодуєш.
- Тільки не влаштовуй моє особисте життя, ок?
- Ок. По рукам? – тиснемо руки, поки Олівія скоса поглядає на нас. Напевно вона здивується.
- Про що мова? – нарешті приєднується вона.
- Тепер ми йдемо не у спортзал, а шукаємо школу танців, де вчать бальну програму.
- Так це не проблема. Я знаю таку, тільки нам в іншу сторону.
- Сьогодні все проти мене! – заявляю я.
- Ну не кажи, ти задала жару Стасу. – червоніє Оллі. – Я б так не змогла, при всіх. Ти була неперевершена.
- Боюсь тепер екзамен мені не здати.
- Хай тільки попробує.
- Бачила я, яка ти там борза була, ледве колінки не тряслись. – сміється Соня, а Олівія червоніє ще більше.
- Заткнись!
- Ви просто божевільні.
- Саме тому ти з нами дружиш…
Ми поволі йдемо по вулиці. Сьогодні також холодно і в мене виникає таке враження, що це вже все – літу кінець і десь на днях випаде сніг. Мені подобається зима, але не настільки фанатично, щоб бажати її у всі пори року. Влітку я люблю літо, восени осінь, весною – весну. А зиму лише взимку. Для всього своя пора. І мені жаль тих квітів, які розцвітають посеред зими. Вони так схожі на людей. Ми так сильно бажаємо тепла, що обманюємось при перших же його промінчиках і скидаємо шкаралупу. А потім – бац! Знову намело снігу. Нічого не було. І добре, якщо це сніг, а не спопеляючий мороз лютого.
- Оллі, ми що, йдемо в Інститут мистецтв? Ти серйозно?
- А чим не школа танців. Швидше всього там є групи, куди набирають бажаючих розтелеп.
- Оу. То ти точно ще не знаєш чи там взагалі щось є і чи туди беруть…
- Звісно, беруть. Ще не чула, щоб комусь були зайві гроші.
- Ти така самовпевнена стала, не переплюнь Соню.
- Сьогодні ти рулиш. А я так. І взагалі, дістане мене все, вийду заміж і звалю до Адріана. У його батька така фазенда, що можна жити вічно.
- То чого ти ждеш?
- Треба мати запасний варіант, завжди. І реалізуватись. Статистика говорить, що більшість жінок, які родили дітей загубили себе для науки. Лише деякі займаються бізнесом. А більшість тих, кому не вистачає коштів працюють на примітивних і важких робочих місцях.
- Ми не так добре знайомі, та можу сказати, що за своїм Адріаном ти будеш, як за кам’яною стіною. – говорю їй.
- Буду то буду, а як не складеться? Що тоді? Потрібен запасний варіант розвитку. І нормальні мужчини поважають особистість, а не постільних іграшок.
- В цьому ти права. Тільки даєш слабину, відразу права качають, мозок виносять і встановлюють правила. І я поки не зустрічала виключень. – авторитетно заявляє Соня. І я б їй повірила, в неї досвід ще той.
- Але зараз все по-іншому. – заперечую її.
- Ти знаєш…щось таке є, не розумію, як так склалось але ми все вирішуємо разом, а інколи він дозволяє вибирати мені. Та і те, що робить він в кінцевому результаті мене влаштовує.
- Ось вона, пара підібрана небесами. І скільки я тобі говорила? – Оллі.

Наші тренування проходять у середнього розміру аудиторії. Виявилось, що якийсь викладач-екстремал і справді проводить тут заняття для груп бальної програми. В основному для дилетантів, таких, як ми.
То ж відтепер двічі на тиждень ми робимо розтяжки і вправи, стрибки і кроки, і за місяць ніяким боком не наблизились до танців.
Після занять ми ледве дихаємо і сунемось до Оллі. Баба Рая годує нас і ми нагло миємось у неї в душі, а потім вчимо задане. І якщо Соня танцювати досі не навчилась, то я таки схудла на два кіло і влізла у нові джинси! Правда, щоб застібнутись їм потрібно ще 1 см. Цікаво, є якась межа схудненню. Бо для такого темпу ще тижня два і мені доведеться їсти подвійні порції, що б не померти від знежирення.
Ха-ха-ха!
Минулого разу препод мене навіть похвалив. Правда його похвала звучала більше, як насмішка, та все одно круто. Можливо ті проходячі мимо дівчата були праві – танці саме те.