3.

Я чекала першого вересня з острахом і нетерпінням. Мені було самотньо без подруг і трохи соромно, що я їм так мало довіряла. А ще було страшно, а що як Матильдині чари не подіють!? Та шосте чуття мало свій голос і хамовито промовляло в такі моменти – «не сци, вони вже діють, та й ніякі це не чари». Напевно, я ще не виросла, раз мені хочеться вірити у добрих фей і магію. Матильда – моя добра фея.
Як завжди на перервах ми обговорювали події, що відбулись у кожного влітку. Звичайно ми переписувались і час від часу телефонували одна одній та це зовсім не те, що живе спілкування.
От Соня з Костею встигли з’їздити у Вільнюс, а Оллі погостювати в Адріана в Італії, Саша з’їздив в Карпати. Насичене літо у нашої невеличкої компанії.
А потім до нас приклеїлись друзі Оллі – Макс і славнозвісний Антон «Трояндович». Згадуючи його розмальовану пику – розумію, що я  б так ніколи не змогла. Раніше не змогла – говорить шосте чуття.
- Привіт дівчата. – Макс цілує подругу у щоку і та усміхається, проте відштовхує Антона, який і собі пробує повторити цей подвиг.
- Мій мужчина пам’ятає мою пневмонію. Знаєш, з однієї сторони він тобі вдячний…та не настільки, щоб дозволити мене торкатись.
Мені стає очевидно, що вони вже познайомились. Тільки я пропустила цей момент.
- І як твоя Ісландія? – питає Макс.
- Класно. Але я хочу ще кудись. В мене поки нових ідей не виникло, але умови про навчання і подорож далі в силі, тож я в грі.
- Круто тобі. – присвистує Антон. – Мені предки в кращому випадку дадуть грошей, щоб в сусіднє місто катанути.
- Взагалі-то ти вже дорослий! – виривається в мене, хоча я ще навіть не встигла подумати. – Ти можеш заробити сам. Сашко із Костею заробляють, значить і тобі реально це зробити.
- Де ж ти така мудра відшукалась. – цідить крізь зуби він.
- А це вже не твоє діло. Краще, ніж би нити зайнявся корисною справою. 
- Вільний поет не має важко працювати.
- Чувак, заткнись. – просить його Макс. – Мені соромно за тебе.
Врешті Антон розвертається і покидає нас. Тепер я бачу зі сторони колишню себе. Зацьковану і затуркану. Щоправда я не вела себе, як ідіотка.
- Ну що, по пивасу? – потирає руки Макс. – Це ж нічого, що я не у вашій групі?
- Та ладно. – киває Костя. – В нас не група йде, а компанія. Тож, дівчата, ви за?
Ми киваємо. Мені впринципі байдуже. Адже мені з ним не вдалось познайомитись ближче та і не було бажання. Хоча він не мій тип, та і я здається не його, але він легко спілкується зі всіма, ніяким боком не ображаючи мене. Жартує і підтримує розмову, здається він і справді не буде зайвим серед нас.
- Сонь, Оллі, я хочу з вами поговорити, серйозно, - шепочу я, щоб не почули хлопці. Ми то друзі, але їм відкриватись я ще не готова, не сьогодні.
- Якщо хочеш, можемо присісти окремо. – пропонує Оллі.
- Не варто, хлопці образяться. Це зачекає.
- Ти впевнена? – запитує Соня. – Адже ми можемо прогулятись, поки вони зроблять замовлення, а потім приєднатись до них.
- Непогана ідея. – підтримує її Оллі. – Хлопці, зробіть замовлення без нас, ми приєднаємось за пів годинки. - Мені кальмари і піцу. Тільки, щоб готова була через пів години.
- Мені чечіль і піцу…- починає рахувати Соня.
- Ох, дівчата. Ми зрозуміли. Всім по піці, і зо дві пивних тарілки. Крістіні, без ананасів, Оллі без петрушки, а тобі без оливок.
- Таке враження, що ти зустрічаєшся з нами трьома. – кепкує Соня.
- На щастя, тільки дружу… - він так ніжно на прощання цілує Соньку, що я мало не пускаю сльозу.
Та тільки я одна, Сашко з кимось переписується по вайберу, а Макс сказав, що займе місце і пішов вперед. Оллі взагалі немає причин пускати сльози.

Ми примощуємось на лаві у парку. Сьогодні холодно, але на щастя не дощить. Хоча осінь вже відчутно але дерева ще відносно зелені і трава також. Фонтани, як завжди вимкнуті, тож мені просто ні на що відволіктись.
- Ти ж щось серйозне хотіла розповісти? – по праву старшинства запитує Соня.
- Ти хоч здорова, з рідними все гаразд? – турботливо питає Оллі.
- Все гаразд. Просто, я ніколи по-справжньому з вами не була відверта.
- А, ти про це! – Соня махає рукою. – Подумаєш, знайшла чим переживати. Це ж твої особисті справи казати нам щось чи ні, ми не ображаємось.
- Нам звісно, цікаво. – додає Оллі. – Але ж ми не можемо вимагати, щоб ти розказувала все. Я і сама не все розповідаю.
- Просто, ви якось більше між собою і я відчула себе чужою. А ще, якось здається негарно вас завантажувати своїми проблемами.
- Ти що! Це ж головний обов’язок подруги – відволікти своїми проблемами від власних! – вигукує Соня з ентузіазмом. – Розкажи ти про себе більше, ми б страждали менше.
- Хм…ніколи про таке не думала. Але зараз вам немає про що переживати. Все нібито добре.
- Нібито…Адріан хоче, щоб ми одружились, а мені тільки дев’ятнадцять. Йому тридцять два! Гаразд, різниця мене мало хвилює, та я ще занадто молода. Я хочу кілька років фори!
- А мені б хотілось чогось такого… - знову вирвалось у мене.
- Краще будь обережна зі своїми бажаннями. Інколи не все, що ми хочемо нам потрібне, так би тобі сказала моя бабуся. – Заперечила Оллі.
- Тільки не кажи, що це все через хлопців! – безпардонно випалює Соня, та кому, як не подругам не мати кордонів і в словах теж.
- Ні, вони становлять відсотків десять проблеми.
- Так в чому ж проблема взагалі? – дивується Соня.
І я починаю нудну розповідь, початок якої вже років п’ять тому чула Соня, а Оллі ні разу. Про маман, про мою невезучість і проблеми у спілкуванні, про мої проблеми із зовнішністю, успішністю і самовпевненістю.
Коли я закінчую дівчата сидять трошечки шоковані. Тільки от чим боюсь навіть думати.
- Я б здуріла, якби так заганяла себе. – випалює Соня.
- То ти ці всі роки мучила себе. – констатує Оллі.
Їм ніби не вистачає слів, щоб прокоментувати все сказане.
- Почнемо з успішності – тут ти середньостатистична студентка. Але найкращою бути зовсім не обов’язково. За кордоном вивчають удвоє менше ніж ми. – заспокоює Оллі.
- Я знаю, але ж ви навчаєтесь краще.
- Ну, в Оллі на кону подорожі, а в мене нормальний мобільний, досі, адже минулу сесію я на відмінно не здала. Тож я не бачу причин для переживань.
- Скажи, тобі так принципово бути відмінницею? Чи ти хочеш отримати знання?
- Мені важливо знати. Тато пропонує після отримання бакалавра їхати до нього і продовжувати навчання там. Тому мені важливо саме знати.
- Ну от і вирішили, ніякої проблеми немає. Ти дарма себе накручувала. – Завершує Оллі.
І вона права. Я і справді себе накручувала. Просто, коли розповідаєш про таку проблему комусь – це швидше розвіює придумані перепони. А я мовчала увесь час. Важко запитати поради в самої себе. Хоча, здається зараз в мене прокинулось шосте чуття, або ж це взагалі роздвоєння особистості. От і ще одна проблемка…
- А невезучість…це взагалі властиво більшості. Он мені як зі Стасом не пощастило, і з Антоном…
- А нас Костіна мама застала в дуже пікантний момент…а після цього я мусила йти знайомитись зі всією його родиною! Та я ж сиділа за столом червона, як буряк. А коли його тато ляпнув, що вже подумував, чи Костя часом не голубий, то я мало не віддала ласти. А потім заявив, що пора б уже й женитись, раз все так серйозно. Я ледве змилась звідти. А то перетворилось би представлення в заручини.
- Так ви ж зустрічаєтесь.
- Мало з ким я зустрічалась, тож не за всіх заміж виходити. А то б я завела гарем, конкретний такий, арабські шейхи позаздрили б.
- І мене в дитинстві дразнили. Малою я була надто худа, хвороблива і бліднувата, а Сергій, сусід наш завжди обзивав вилупкуватою жабою. Надіюсь зараз мене жабою не звуть. – тихо додає Оллі. – тільки нікому не кажіть, будь ласка.
- Та ладно. Мене теж дразнили – рижим кодлом, потім відьмою, якось дівчата перестріли і мало коси не повиривали, бо хлопчик який подобався одній з них пригостив мене шоколадкою. Це було ще в молодших класах. Тато записав мене після цього на самозахист. І я їх всіх відловила по-одинці! – врешті усміхається Соня. – Мені вічно малювали по стільці, поки я вставала відповідати, а якось накидали слимаків у рюкзак – це вже хлопці. Тоді я страшенно згидувала ним і викинула у смітник з підручниками. І що ви думаєте, батьки заставили мене його витягнути, все відмити. Ви би знали скільки раз я блювала. В той день я була вся сльозлива, соплива і риготна.
- Це звучить. – сміється Оллі. – Ти можеш зареєструвати нове слово.
- Та ладно, я добра. Хай творцем буде народ! – моментами я заздрю ентузіазму Соні.
- Варто було зразу вам все розповісти, тепер мої нюні здаються зовсім не важливими.
- Ну чому? Вони важливі. Ми мусимо перестраждати, щоб зрозуміти, що все це фарс.
- Це знову твоя бабуся.
- Не впевнена, здається це я придумала сама. А за маму нам шкода, - промовляє Оллі. – Я знаю, що люди інколи розстаються. І коли розстались мої батьки мати взагалі випивала кілька тижнів. Це не порівняти з твоїм випадком, але, можливо, все на краще? Хто зна, як все повернеться. Тим більше в тебе є твій тато, бабуся, а є люди, котрі втратили всіх своїх рідних і їм нікому навіть чай зварити, коли захворіють. Тобі треба берегти тих, хто поряд, а не страждати через минуле.
- Ти права, Оллі. Я цього ніколи не розуміла. Можливо, я увесь час себе жаліла. Але я виросла, я вже не та дівчинка, яку кинула маман. Мені вона більше не потрібна. Я все можу сама.
- А решту допоможемо ми. – завершує Соня і вони з обох боків обнімають мене. А я реву. Ідіотка!
- Ти серйозно!? Кинь каку! – трясе мене Соня. – Ми тут мали розвіяти твої проблеми, а не затопити парк сльозами.
- Таж хай поплаче, - відказує Оллі. – Від цього стане легше.
Я витираю очі від сліз і вони сміються з мене.
- Класне бойове розфарбування!
- Блін, довбана туш! – тепер сміюсь і я. – Мені навіть соромно тепер жалітись на те, що я товста.
- Менше жерти треба. – заявляє Соня і прискає в кулак. А Оллі стукає її в бік.
- Хто б казав! Ти жереш, як слон. Треба попередити Костю, бо він тебе не прогодує.
- Він говорить, що у жінки важливий хороший апетит! – з розчепіреними пальцями і пафосом говорить подруга і ми знову сміємось.
- Ти гарна, Кріс. – врешті каже Оллі. – Навіть якщо ти трішки повнувата – це не проблема, мужчинам подобаються всілякі дівчата.
- Тепер це проблема. Я пожалілась Матильді і вона купила мені всі речі на розмір менше. А ми викинули майже чотириста євро на все.
- Круто. Запишись у спортзал.
- Я вже там була.
- І що ж?
- Мене і там попустили.
- Тоді ми підемо з тобою. І в тебе є непробивний аргумент.
Що за аргумент? – Соню я не розумію.
- Третій розмір, мала! Тільки, якщо ти схуднеш, він стане другим, в мо і першим...
- Не страшно. Він мені заважає. – і це правда. Мені некомфортно бігати, а інколи протискуватись, більшість одягу, що мені подобається взагалі не налазить.
- Тоді завтра підемо записуватись, - завершує загальну думку Оллі. – Здається пора відмітити ефективне позбавлення твоїх проблем! Макс дзвонив вже двічі, піца готова.
- То ходімо.
Мені ще й досі незручно та легше, що я відкрилась. Всі мої реальні і надумані проблеми подруги легко розклали по поличках, або ж нівелювали взагалі. Залишилось не забути про це.
А у компанії з хлопцями я таки остаточно розслабляюсь.
Костя знову цілує Соню, хоч та відпихає його руками і протестує, що голодною цілуватись не згодна. Саша розповідає про чергову річку підкорену на рафтінгу і свої пригоди. Макс про свою нову дівчину. Виявляється, вона нікому не хоче розповідати, що вони зустрічаються – їй соромно, що він курить…Пригадую ту, про яку він розповідає із таким захопленням. В порівнянні з моїми подругами вона сіренька мишка. Та навіть в порівнянні зі мною. А ставить вимоги. От в кого варто вчитись, жаль, вона не відкриває курсів – як зробити так, щоб було по-твоєму.
Хороший початок. Чи можливо, це тільки продовження розпочатого грудкою землі на Рейні? Це не важливо. Важливо, що все не так, як було раніше!