2.

Потрапивши у Майнц, я зрозуміла, що навряд чи поїду кудись на екскурсію. Коли татко розповідав мені, що там красиво і що приблизно стільки ж населення, як у Луцьку, я уявляла його таким собі провінційним містечком. 

І чому я навіть не подивилась у Googl!? 

Без образ – наше місто здалось справжнім селом порівняно з цим. Воно було майже удвічі більше, удвічі гарніше, ну і дорожче. Це я відчула пізніше. А поки ми з татом приїхали на авто, перетнувши Вісбаден та міст, який їх з’єднує з Майнцом. Це круто! 

Я ніби потрапила в іншу реальність. Потрібно було взяти з собою ба. Їй би сподобалось. Напевно. Можливо, вона навіть би пом’якшила свою думку про німців. 

- Тут гарно, чи не так? – вкотре запитує тато, видно, що він нервує. 

- Це неймовірно! Чому в нас немає такого? 

- Ти і так знаєш… 

- Це риторичне запитання. А довго ще їхати? 

Хотілось вилізти з авто і нарешті розім’ятись. Ми зупинялись на ночівлю по дорозі в готелі, та це було ще в іншій країні і мені здавалося, що ноги звело. Буде соромно випасти з машини перед татовою подругою. 

- Ще хвилин десять. Вона живе у старому місті. На щастя сьогодні в неї вихідний, тож вона нас зустріне. 

- Може спочатку заїдемо до тебе на квартиру? Залишити речі, помитись. – пропоную йому. 

- Вибач, що не сказав… - він знову запинається. – Я боявся – ти будеш проти. Ми вже два місяці живемо разом. У її будинку. 

- Ну ти й альфонс! – штовхаю зі сміхом його в плече. – І що ж там за будинок? То вона багата? 

- Просто корінна жителька. Будинок старий та милий. Потрібно реставрувати. 

- То там живуть її батьки? 

- Ні, вони у Весбадені. В них там ще один будинок. Але вони приїдуть на вечерю. – Добиває він мене. – Думаю, ти їм сподобаєшся. 

- І вони мені теж. Тільки, якщо я сюди переїду – житиму окремо! 

- Навряд чи ти захочеш. По-перше, ціни, по-друге, там прекрасно. Не гірше, ніж у нас. 

- Це ми ще побачимо.