2.

Потрапивши у Майнц я зрозуміла, що навряд чи поїду кудись на екскурсію. Коли татко розповідав мені, що там красиво і що приблизно стільки ж населення, як у Луцьку, я уявляла його таким собі провінційним містечком.
І чому я навіть не подивилась у googl!?
Без образ – наше місто здалось справжнім селом напроти цього. Воно було майже удвічі більше, удвічі гарніше, ну і дорожче. Це я відчула пізніше. А поки ми з татом приїхали на авто, перетнувши Вісбаден та міст, який їх з’єднує з Майнцом. Це круто!
Я ніби потрапила в іншу реальність. Потрібно було взяти з собою ба. Їй би сподобалось. Напевно. Можливо, вона навіть би пом’якшила свою думку про німців.
- Тут гарно, чи не так? – в черговий раз запитує тато, видно, що він нервує.
- Це неймовірно! Чому в нас немає такого?
- Ти і так знаєш…
- Це риторичне запитання. А довго ще їхати?
Хотілось вилізти з авто і нарешті розім’ятись. Ми зупинялись на ночівлю по дорозі в готелі та це було ще в іншій країні і мені здавалось, що ноги звело. Буде соромно випасти з машини перед татовою подругою.
- Ще хвилин десять. Вона живе у старому місті. На щастя сьогодні в неї вихідний, тож вона нас зустріне.
- Може спочатку заїдемо до тебе на квартиру? Залишити речі, помитись. – пропоную йому.
- Вибач, що не сказав…- він знову запинається. – Я боявся – ти будеш проти. Ми вже два місяці живемо разом. У її будинку.
- Ну ти й альфонс! – штовхаю зі сміхом його в плече. – І що ж там за будинок. То вона багата?
- Просто корінна жителька. Будинок старий та милий. Потрібно реставрувати.
- То там живуть її батьки?
- Ні, вони у Весбадені. В них там ще один будинок. Але вони приїдуть на вечерю. – Добиває він мене. – Думаю, ти їм сподобаєшся.
- І вони мені теж. Тільки, якщо я сюди переїду – житиму окремо!
- Навряд чи ти захочеш. По-перше – ціни, по-друге – там прекрасно. Не гірше, ніж у нас.
- Це ми ще побачимо.

Цей скромненький будиночок виявився двоповерховим домом з майже ідеальним фасадом, який тонув у зелені саду.
Мені вже тут подобається.
Матильда сподобалась мені ще більше. Дарма, що некрасива. Її очі, а потім, як виявилось і усмішка виправляли всю ситуацію. Чомусь всіх німкень я уявляла фрау в строгих костюмах і з педантичними зачісками, обов’язково в окулярах.
Мене ж зустріла білявка із злегка розтріпаним на вітерці волоссям, у футболці «I love Paris» і старих витертих джинсах. 
- Ласкаво прошу, Крістін. – вона вимовила по-українськи. З сильним акцентом та все ж…неймовірно приємно. Я привіталась німецькою. Ми вчимо в університеті. Навіть на досить непоганому рівні. Здається їй теж сподобалось.
- Ти розмовляєш німецькою? – запитала вона і я майже відразу зрозуміла, що дуже порадувало, адже часто нас вчать одне і коли ми приїздимо до носіїв мови то зовсім не можемо зрозуміти про що йдеться.
- Трошки. На уроках в університеті вчимо.
- Це добре. Я не буду увесь час поряд. – усміхнулась вона. – Зайдімо у будинок. Покажу твою кімнату.
Зі всього я зрозуміла лише – «це добре» і «твою кімнату». Вже потім батько переклав решту.
- Олександр навчає мене української, хочу відвідати вашу країну.
- У вас гарніше.
- Ти не проти жити тут?
Запитала вона, піднявшись на другий поверх і відкривши одну з кімнат. Чисту і охайну. З мінімумом меблів. Ліжко, комп’ютерний стіл з комп’ютером і стілець, невеличка шафа у кутку.
- Тут чудово.
- Там є балкон. – додав тато. – А ванна з туалетом вкінці по коридору.
- Влаштовуйся і спускайся вниз, я приготувала попоїсти.
- Дякую.
Матильда з батьком лишили мене наодинці, розібрати речі. В машині було спекотно, тож я вирішила прийняти душ. Тим більше мені лишили пару рушників на ліжку. З ярликами, тільки з магазину. Б-р-р, це ж їх хтось чужий лапав руками, я все магазинне спочатку перу, і тільки потім ношу. Примірка це одне, а вдягнути лапану річ чи в чийомусь поті – це гидота. На щастя рушник я захопила в свій скромний чемодан. Тож швидко помилась і вже за десять хвилин спускалась вниз у схожій футболці і джинсах.
Від Матильди я не очікувала особливих приготувань. Хоча їсти було що…
- Я не вмію готувати. – розвела руками вона. – Все замовила. Але піца в них класна. Я знаю, що ти не любиш з ананасами.
- Все чудово, ви не зобов’язані так старатись заради мене.
- Якби був твій татко, куховарив би він. Він готує краще. Але з дороги вам потрібно відпочити.
Ми взялись за їжу. Час від часу Матильда задавала якісь питання і я відповідала на них. Потім розповідала вона.
Про те, що Майнц всесвітньовідомий центр виноробства, наливаючи вино у кружки. Про те, що це річковий порт на лівому березі Рейну і телевізійний вузол. Що тут є маса музеїв і церков, архітектурних пам’яток, от як пам’ятник Гутенбергу, замок, озера неподалік міста, де можна провести вікенд або вихідні.
Про свого сина, що зараз у її батьків. Він навчається у школі, йому дев’ять і він такий же білявий, як і вона. Про батьків, які частенько подорожують Європою і дуже рідко їй допомагають.
Без татової допомоги я б не зрозуміла і половини.
Інколи мені було заздрісно слухати, як вони тріщать по-німецьки і усміхаються одне одному. Ну чому у всіх все клас, а я – невдаха? Ні, я рада за рідних, за подруг та хочеться і собі кусочок щастя.
А може мені тут буде краще. На своїй батьківщині я зустріла багато насмішок і неприємностей, може, тут буде по-іншому. Адже по вулицях ходять не такі вже й худенькі люди і ніхто в них пальцями не тикає. Он і Матильда під вісімдесят потягне, але ж татко її і таку любить. А в нас звикли, що всі мають бути, як тростиночки, а як не так, то ще й кривляться, ніби самі ідеальні.
Під час розпалу розмови з’явились батьки Матильди разом з Людвігом. По них відразу видно, що їм жилось куди краще, ніж моїй бабці – виглядають щасливо і схвильовано. Ніби я якийсь дорогий гість, що сто років не була в них. Дід трохи кряхтить і підсміюється з моєї німецької. Людвіг сидить на дивані із смартфоном – типічна дитина сучасного комп’ютеризованого віку.
Я розумію, що не всі люди такі і не всі німці, і мене ще більше радує те, що я потрапила саме сюди. А особливо тато. Адже він старається і заради мене. Скільки б він не заробляв і де б зараз не жив він не забуває про мене.
І тепер я розумію, хто вибирав мені ті футболки і плаття, що привозив тато, а ще кросівки і сумки, косметику. Адже мужчини зазвичай цього не роблять.
- Ти не розповів, як ми познайомились!? – здивовано вигукує вона. – Саша!
- Ми познайомились, як тільки я приїхав у Німеччину. Тільки Матильда була заміжня, вона народила Людвіга і приходила на фірму до свого чоловіка.
- Все в минулому. – впевнено заявляє вона. – Краще твого татка мужчин немає. Він вміє все, і знає все…
- А ще він красунчик. – сміється бабуля.
- Ма!
- А ще я люблю тебе. – татко цілує її у щоку, а Людвіг закочує очі на дивані. – І тебе. – чмокає мене у іншу щоку.