Чому зі мною ніхто не дружить?

- Ну чому ж ніхто не хоче зі мною дружити, що зі мною не так? – ображено повторювала маленька дівчинка, яка ледве тягнула на 4 поверх важезний прозорий рюкзак, де серед яскравих ляльок розмістилися різноманітні машинки, лопатка, грабельки, відерко й навіть тенісна ракетка.

Підходячи до своїх дверей, дівчинка обурено сопіла, і, сердито стиснувши губки, стала навшпиньки, щоб подзвонити у двері. Милозвучна мелодія пролунала одночасно з радісними дитячими криками у дворі. Почувши їх, дівчинка ще дужче взялася натискати на дзвінок, а в її оченятах засріблилися сльози.

Не встигли вхідні двері відчинитися до кінця, як дівчинка, намагаючись не показувати мамі сльози, що зрадницьки потекли по щоках, прошмигнула у квартиру й побігла у свою кімнату, залишивши рюкзак у коридорі та вже там не стримуючись заплакала.

Жінка лиш здивовано подивилася на чоловіка, що німим жестом розвів руки, і тяжко зітхнувши, підійшла до нього.

- Не розумію, чому їй так складно. Я й гадки не мала, що наш переїзд стане для неї таким складним випробуванням.

- Вона сумує за своїми друзями, для неї тут усе нове. Потрібно просто дати їй трішки часу, - ласкаво відповів чоловік і ніжно обійняв дружину.

- Вона сильна, весела й дуже товариська. Вона обов'язково знайде підхід до дітей.

- Але ж мені так боляче бачити її такою. Серце крається.

- Зараз головне підтримати її. От побачиш, усе налагодиться, а на обличчі нашої Лани, як і раніше, засяє посмішка.

- А знаєш, - раптом палко відповіла жінка. - У мене виникла ідея. Коли я була приблизно того ж віку, що й наша донечка, моя мама подарувала мені чудовий подарунок. Пам'ятаю, як я зраділа, коли розпакувала коробку та вперше побачила величезного ведмедя. Недовго думаючи, я назвала його Лапуля. Не минало й дня, щоб я не ділилася з ним своїми таємницями, радісними подіями, планами. А скільки в нас із ним було пригод!

- Але ж минуло вже багато років і... - почав було чоловік, та дружина не дала йому договорити, запалившись своєю ідеєю.

- Ні, я ж і не пропоную дарувати їй того ведмедика. Це має бути її, особисто її друг. Як мій Лапуля, - посміхнулася своїм думкам жінка.

Поглянувши на радісну дружину, чоловік відчув, як на душі в нього проростає впевненість у тому, що вони все роблять правильно. Обережно відхилившись від дружини, він поглянув на зачинені двері дитячої кімнати.

- Сподіваюся, твоя ідея допоможе Лані впоратися.

- Тоді не будемо відкладати? - посміхнулась у відповідь жінка.

- Маєш рацію, - підморгнув їй чоловік і відкрив сторінку дитячих магазинів міста на планшеті…

Наступний день Лани майже нічим не відрізнявся від попереднього. Вона знову спробувала підійти до дівчаток зі свого двору, та вони немов не помічали її сором'язливих спроб подружитися й демонстративно пішли на інший майданчик.

- Але ж я лишень хотіла запросити вас на свій день народження, - ледь стримуючись, щоб не розплакатися, прокричала їм услід Лана.

На мить сповільнившись, одна з дівчаток почала щось шепотіти своїй подружці, на що та злегка фиркнула та пришвидшилася. Її подружка винувато поглянула на Лану й поспішила за неформальним лідером компанії.

Залишившись наодинці, Лана повільно потягнулася додому, немов маючи на плечах важкий тягар.

Піднявшись на свій поверх, вона намагаючись не дивитися на батьків, що відчинили їй двері, пішла у свою кімнату, але зробивши лише кілька кроків, завмерла від побаченого.

У самісінькому центрі її кімнати з'явилася гарно прикрашена коробка. Прикріплені до неї яскраві гелієві кульки лише підігрівали цікавість дівчинки. Радісні емоції настільки накрили дівчинку, що вона забувши про чергове невдале знайомство у дворі, оббігла подарунок, але все, що вона побачила - лишень невеличкий клаптик паперу, прикріплений до кульок. Розгорнувши його, дівчинка зі здивуванням прочитала: «Для справжньої дружби немає ніяких перепон».

Заінтригована дівчинка відкрила коробку й не змогла стримати радісного вигуку, коли побачила зайчика. Яскравий і гарний, він одразу підкорив її серденько. Не стримавшись, Лана обійняла іграшку, і прошепотіла, вдивляючись у добрі оченята зайчика:

- Я назву тебе Зайка, - дівчинка несподівано похопилася й оглянулася. Заспокоївшись, що двері в кімнату зачинені, і батьки не побачили її дитячого пориву, вона ще раз міцно обійняла іграшку.

Тато й мамо, що стояли за причиненими дверима, лиш посміхнулися один одному, коли до їхніх вух долинув ледь чутний радісний дитячий виклик.

- Вдалося? - запитав чоловік.

- Ми зробили лише перший крок, - відповіла жінка та щільніше причинила двері, притиснувши палець до губ.