Тріщина в тиші

Адам прийшов додому о 17:00, але Марти все ще не було. Він набрав її номер, але слухавка мовчала. Занепокоєння зростало з кожною хвилиною. Він вирішив зателефонувати вчителю.

 Алло? — пролунав голос із того боку.

- Доброго дня, це Адам, брат Марти. Скажіть, вона була сьогодні на заняттях?

- Так, Марта була на уроках. А щось сталося?

- Дякую, що відповіли. До побачення, — швидко сказав він і поклав слухавку.

Адам відчував, що щось пішло не так. Він кинувся до виходу, поспішно одягаючи куртку. Марта часто гуляла в парку після школи, і він вирішив почати пошуки там.

Він обійшов весь парк, вдивляючись на кожну лавку та кущі, але слідів Марті не було. Його серце стискалося від тривоги, думки змішувалися. Остання надія була на покинуту будівлю неподалік - те місце, де завжди панувала тривожна тиша.

Адам зайшов до середини, намагаючись не видалити страху, що пронизував його. Він пройшов коридором, аж поки не почув приглушені рідання. Піднявшись у найдальшу кімнату, він побачив Марту, що сиділа на підлозі, заплакана й згорнута в клубок. Її одяг був розірваний, руки вкриті синцями, а погляд втрачений

- Марто... - Адам підійшов до неї, серце билося так, ніби ось-ось вибухне. Він опустився на коліна поруч із сестрою, ніжно торкнувся її плеча. — Все добре, я тут... - він обійняв її, відчуваючи, як Марта почала тремтіти ще сильніше.

Вона щось намагалася сказати, але слова застрягали в горлі. Адам відчув, як розпач змішується з люттю. Він міцніше притиснув сестру до себе, намагаючись захистити її, хоча б зараз, коли вже було запізно.

- Хто це зробив? - тихо, але твердо запитав запитав він.

Адам обережно обійняв сестру, відчуваючи, як вона тремтіла всім тілом. Марта не відповідала, лише тихо плакала, притискаючись до нього сильніше, намагаючись сховатися від цього жорстокого світу. Її плечі здригалися від ридань, а губи тихо шепотіли щось нерозбірливе.

Адам відчув, як його серце розривалося на частини. Він не знав, що сказати, як заспокоїти сестру. Лише глибока лють вирувала в його грудях, змішуючись з відчаєм. Він піднявся, обережно взявши Марту на руки.

- Все буде добре, Марто. Я поруч. - Його голос здригнувся, але він намагався залишитися сильним для неї.

Марта, не сказавши жодного слова, обіймала брата, вчепившись у його куртку, ніби це була її єдина опора в цій темряві. Адам знав: зараз важливо лише одне — захистити її. Але глибоко всередині розрослося одне бажання — знайти того, хто це зробив, і змусити його заплатити.

Адам зняв свою куртку і обережно накрив нею Марту, щоб захистити її від прохолодного вечірнього повітря. Вона була вся в сльозах, тремтіла без упину, і його серце стискалося від безсилля. Він підняв її на руки, міцно притиснувши до себе, ніби намагаючись захистити від усього світу.

Мартиній плач не затихав, сльози стікали по її щоках, а тремтіння не вщухало. Кожен крок, який він робив, додав йому рішучості. Зараз важливо було дістатися додому, де вона могла б відчути хоч краплю безпеки.

Адам поспішав до квартири, відчуваючи кожен всхлип сестри, що відгукувався в його власному серці. Він не дозволяв собі зупинитися чи відволіктися — єдине, що мало значення зараз, це Марта. Як тільки вони дійшли до дверей квартири, він відкриває їх і обережно заніс сестру в середині, закриваючи світ від того жаху, який вона пережила.