V. Розмови про дитинство

— А пам'ятаєш, як Сірі часто-часто плела навколо лісу високі стебла з лози, щоб ми не втікали до моря? І як часто вони потім ловила нас на тих самих стеблах, — я засміялась, пригадуючи часи, коли мені було десь шість-сім років. Шарлотті тоді ж було майже 18... Відчула, як мітка шипшини крутиться, уважно розглядаючи ліс. Теплий, приємний лоскіт поширився тілом.

— Я тоді теж за вами бігав, — замріяно промовив Радрік, закинувши голову вверх, щоб краще розглядати листя дерев, — а потім від діда отримував прочуханки. Ти знала, як часто він заставляв мене потім відчищати всю майстерню від стружки і засохлої глини? — повернув голову, щоб роздивитись мене краще. Я зашарілась, і відвернула голову, щоб далі розглядати листочки. Ми сиділи посеред лісу, спершись спиною на стовбури величезних дерев. Я люблю це місце: тут пахне мохом, сирою землею, цвітуть малесенькі сині квіточки. Великі корені переплітались навколо стежки, ніби сповільнюючи того, хто хотів би йти за нами. Маленькі пагорби, утворені тими коренями, дозволяли нам ховатись від очей інших дослідників лісу. 

— Я чула про це від Шарлотти. Вона часто розказувала, що весь наступний день ти відшкрібав руки від глини і діставав занози; і що дід тебе зовсім не шкодує, — лукаво промовила я й нахилила голову вбік, розглядаючи Радріка. Хлопець знову дивився на листочки вгорі дерев, поки слабкий вітер бавився його кучерями. Ніжно-блакитні очі примружувались, часами він просто закривав їх і довго-довго вдихав свіже повітря.

— Дід Ра не такий, який усім здається. Він добрий, просто іноді його методи... Дивні, як на загальноприйняті правила. От твоя тітка точно набагато страшніша в поканнях, — хмикнув хлопець, відкинувши волосся, яке так не зручно впало на очі, — Шарлотта іноді приходила повністю знесилена, бо пані Сірі тренувала її всю вечірню зміну, — я закотила очі. Ну так, методи тітки й досі не змінились. Але це ж навчання! — А що вона робила з тобою?

Я знітилась і похилила голову; мені неприємно це згадувати. 

— Коли вона розуміла, що це моя ідея - втікати до моря, то дуже сердилась. Вона висипала всі крупи, які тільки знаходила, в одну купу і дозволяла лишатись стільки часу, скільки «дозволяє добра душа тітоньки», щоб розібрати їх назад. Уявляєш? А уявляєш скільки часу це займало? Закривала мене у кімнаті, звісно давала їсти, але не випускала надвір, поки я не розподілила зернята. — Я взяла маленьку паличку й почала несвідомо нею шрябати землю. Усвідомивши це, викинула паличку геть. Ще не вистачало показувати, що я досі сильно нервуюсь з тих покарань. Відчула різко присмак ліків на своєму язику; отак завжди - як згадуєш щось гидке, одразу відчувається запах ліків поруч, або ще гірше - їхній смак..

— Але ти продовжувала втікати. — Тихо промовив синьоокий.

— Але я продовжувала втікати. Маленькі дурнички дозволені маленьким дітям.

Ми замовкли. Було чути тільки шелест листя і десь далеко - коваля, який якраз взявся кувати щось величеньке, по звукам.

Радрік покопався в сумці і дістав бурдюк. Протягнув мені, поки я кілька секунд роздумувала. Взявши бурдюк, я нечайно доторкнулась своїми холодними пальцями його. Гарячі, ширшаві пальці в той же момент відпустили бурдюк з рідиною. Я принюхалась; щось між чорницею і черешнею. 

—  Не отруєне, якщо ти про це, — розсміявся Радрік на мою поведінку. Я скривилась і залпом випила майже весь вміст. Фу, хоч і солодке - яке ж воно шкрябуче. Горло горить, голова тепер теж. Я прокашлялась і протягнула бурдюк назад, поки Радрік спокійно допив вміст.

В голові прояснішало. Стало одночасно легше і навпаки - гірше.. Дивний стан. Ти готовий летіти, і одночасно падаєш у прірву.

— Знаєш, часами я згадую дитинство як той час, коли ти можеш жити й нічого не пам'ятати. Навколо тільки метелики, весна з величезними деревами і малиною. Я пам'ятаю, як падала у річку і спіткнувшись, ледь не втопилась. Але то пам'ятається не як трагедія - а як спогад минулого. Десь на віддалі я хотіла, щоб після того був поруч батько - але його не було. А мати уже була.. в тому стані, в якому була. І так усі моменти дитинства, або майже всі. Ставалось щось таке, де я хотіла побути в обіймах батьків, а все, що я отримувала - розуміння від тітки і обійми від сестри. Не подумай, я їх люблю, але..— я різко вдихнула холодне повітря.

— Але це не те, — перебив мене Радрік, — особливо, коли бачиш, як у когось є сім'я. Мати. Батько. А тебе вирощує рідня, яка бачить, що хоч як вони стараються - цього не достатньо. Вони ніколи не замінять батьків і те, чого ти очікуєш.

Я схлипнула. Знову взяла до рук паличку і почала нею креслити руни. Ось руна сім'ї, ось ще добавлю сюди радість...

— Ти відчуваєш, що їх не вистачає? Й далі.. Хоч ти уже в віці, що можеш сам створювати сім'ю, але ти боїшся завдати комусь болю, що вирішуєш - краще не робити цього? — малюю руну богині-руйнівниці, яка скреслює руну щастя.

— Ти не знаєш, про що говориш, — я відчула в його голосі біль і злість. Заділа не те. — В моєму житті є важливіші й серйозніші проблеми, ніж одруження і діти. Я волію сам обирати час свого союзу з жінкою, майбутньою матір'ю своїх дітей. Тим більше, по міркам нашого Розену, я хочу найкращу. 

— Вибираєш, як товар. — Хмикнула я. — Хіба не має бути любові?

— Любов - дана не всім. Я вперше закохався десь в п'ятнадцять, але воно не переросло в любов. А ти хоч раз закохувалась? — Крадькома Радрік оглянув мене з ніг до голови. 

— Н-ні.. Я не впевнена, що тітка дійсно дозволить одружитись з чоловіком, який мені сподобається. 

— І які ж там вимоги до майбутнього? Чесний, вірний і добрий? — Хлопець дістав інший бурдюк. От бісів Лір, притягнув ще й не одну плящину!