IX. Розмова з ним

— Розглядати нічне море — улюблене заняття романтиків. То чому така красива пані робить це наодинці? — низький чоловічий голос перекрив звук хвиль, що плескалися об каміння. — Ні, справді, — юнак плюхнувся біля дівчини, підібгавши під себе ноги, — хіба не тобі я казав про буревійників та їхні «прогулянки»?

Розалія мовчала. Блакитна сукня вільно спадала додолу, золотаве волосся підхоплював вітер, розкидаючи кучері по спині. Вона вдивлялася в далечінь, де море сходилося з сушею. Десь там, за словами праотців, у світі Лір жив її батько.

Радрік втомлено схилив голову, розглядаючи море. Він відчував стан дівчини так гостро, що хотів обійняти її — здавалося, вона вкрай зламалася під вагою минулого. Учора Розалія поспіхом пробиралася лабіринтом до своїх покоїв, не звертаючи уваги на тихі кроки позаду. Він бачив, як вона захлинається слізьми. Хотів постукати — і вже заніс руку, як почув звук розбитого скла. В залі щось впало. Мабуть, кришталева чаша. За кілька секунд почувся ще один удар, і ще. Усе летіло в стіну, розсипаючись на тисячі дрібних скалок. Кілька друзок вилетіло в коридор, до ніг Радріка. Він бачив, як виноградна лоза спершу вигинається від болю, а згодом листки почали чорніти. Рослини страждали разом із нею.

— Ти знала, що про ці зірки існує легенда? — Радрік підняв руку, вказуючи на сузір'я Едельвейсів. Великі зірки скупчилися у формі морських зірок, у центрі яких мерехтіло безліч крихітних вогників. Це скупчення в народі Розена часто називали кошиком айстроцвітів.

— У дитинстві тітка Сі часто дивилася на них і рахувала зірочки в центрі «квітки». Іноді ми рахували разом, але щоразу виходила інша кількість. — хлопець кахикнув, почувши це.

— Як думаєш, чому для кожного вона різна?

— Ну точно не через поганий зір, — Розалія розсміялася, ховаючи обличчя в долонях. — Звісно, я знаю чому. Бо в кожного свої втрати, і чим більше зірок — тим більше болю за плечима. Скільки їх у тебе зараз?

Радрік замовк, вивчаючи небо. Центр квітки був заповнений так щільно, що важко було порахувати напевне. — Тридцять дві. А в тебе?

— Вісімнадцять. — Дівчина без тіні усмішки глянула на нього. — То що, астрономе, розповіси, що це означає?

— Про таких, як ти, кажуть: «річні біди». Твої вісімнадцять років і твої вісімнадцять зірок... Ану, дай-но руку! — Радрік, не чекаючи згоди, потягнув її за долоню. — Так, так... Що тут у нас? Щасливий шлюб бачу, багато діточок... Ого, навіть у Шарлотти лише двоє! Бачу, обскакали ви мене і тут! — голосно засміявся Радрік. Розалія налякано вп’ялася в нього поглядом, але зрозумівши, що це жарт, штрикнула хлопця пальцем під ребра так, що той ледь не підскочив.

— Ану давай свою руку, кропив’яний вреднюку! Не ховай! — очі дівчини хитро зблиснули. — Бачу, — вона таки вхопила його за палець, — що ти отримаєш прочухана від Сівілли за те, що дарував квіти Алії. А ще бачу, що зовсім скоро до тебе навідається Будрі. — Хлопець зблід, що не сховалося від очей Розалії. — Так-так, Будрі... Бачу її на твоєму порозі, і як дід кличе її невісткою, поки ти виносиш обручку...

— Стоп, стоп! Ми так не домовлялися! — Радрік намагався вирвати руку. — Ми ж домовилися: ти не згадуєш про Будрі, а я — про твого Джофе. — Він навмисне зробив наголос на останньому слові. Дівчина зморщила носик і знову штрикнула його в бік. — До речі, як там наш закоханий наречений?

— Ніякий він не закоханий! Як і я! — прошипіла Розалія, червоніючи.

— А я чув інше. Дівчата на кухні розповідали про...

— Знову ти замість допомоги Сірі вештаєшся пліткарнями! — запищала дівчина. — Джигун! Лірів нарцис!

— А ще ловелас, не забудь, — відкашлюючись, хлопець сперся на величезний камінь поруч. — Так от, дівчата казали, що в тебе впало щось скляне, ти підняла це і одягла на шию. То воно на тобі? — Радрік знову потягнувся до неї, намагаючись розгледіти кулон на шиї.— Ну, ну, я тільки роблю добру справу – напишу твоїй старшій сестрі за нові методи твого залицяльника, – Розалія набрала повні жмені морської води і хлюпнула на хлопця. — Е-ей! Я на таке не заслужив!

— Ти заслужив набагато гіршого, Лірів бісе! — вона продовжувала поливати його, водночас обплітаючи його ноги стеблами, щоб не втік. — Він подарував мені кулон із зірками, це нічого не означає!

— З зірками, хм... А це точно не отруйно? Стихійники — ті ще хитрі наволочі, тож наступного разу не одягай що заманеться, — промовив він уже серйозно. — Листуватися задля ввічливості — це одне, а приймати подарунки від потенційних ворогів — як сказав би наш шановний Годрі, – дівчина скривилась при згадці шпигуна, – дуже і дуже ненадійно.

— Якби це було небезпечно, тітка б не віддала лист. Точніше, Годрі б не дозволив, — різко відказала дівчина. — Краще розкажи про буревійників. Що там сталося?

— Де? — Радрік розіграв сцену нерозуміння.

— Там, — дівчина одразу показала пальцем на інший край берега. Вона знала, що кілька днів тому там щось горіло. До нарад її не допускали, слуги нічого не знали, а Годрі уже кілька днів не було в місті. Хотілось знати так сильно, аж скребло в душі.

– Там, – хлопець показав пальцем в той же бік, а в дівчини від цікавості перехопило дух, – переховуються небезпечні варвари, які спочатку надсилають жахаючі листи, а потім і прикріпляють до них кулони з зірками, – опустив палець, строго глянувши на Розалію.