V. Ромашка

Минуло кілька днів. Я бачилась з Радріком, займалась тренуваннями з Сірі. У мене почало виходити краще контролювати дар. Сиджу серед поляни, згадуючи останні дні.

Ромашка тягнулася вгору, розправляючи свої прекрасні листочки до сонця. Її чарівні заокруглені пелюстки кружляли навколо жовтогарячого центру, наче в танку. Я зазирнула всередину квітки, вдихаючи її аромат. Неподалік пролетів джміль. Моя улюблена комаха, волохатий бешкетник. Він приземлився на мою руку, поважно озираючись. Я знову окинула поглядом довкола: ми сиділи посеред галявини, вкритої безліччю квітів. Ромашки, ромашки... подекуди незабудки. Я діяла своїм даром, відновлюючи поляну. Мітки на моєму тілі приємно поколювали, світячись сонячним кольором.

Я згадала сон про батька — той кошмар, що сниться мені з дитинства. Бачу тата, починаю бігти до нього, падаю — і він зникає. Щоразу те саме. Щоразу так само боляче. Мені казали, що біль мине. Що з роками почнеш забувати, відпустиш. Що з'являться нові тривоги, нові турботи. Я вірила усім тим людям. І вони забували — або вдавали, що забули. А я й далі відчувала біль. Тугу за тими, хто покинув цей світ: тато — фізично, а мати — ментально. Я поховала їх, але вони приходять у снах: щасливі, здорові, такі, що пам’ятають мене.

— Ну ж бо, сонечко. Підніми своє личко до неба і глянь, — благально промовила я до маленької ромашки. Вона єдина не реагувала на мої слова, на мою силу. Пручалася.

Я відчула тиск у серці й гіркоту в роті. Простягнула руку до квітки, і та, ніби почувши мене, застигла. Мої пальці затремтіли, я відчула гострий біль. Біль ромашки.

— Чому тобі так боляче? Чого ти боїшся? — прошепотіла я. Вона знову відхилилася, опустивши голову. Моя маленька.

«Мабуть, вона сумує за своїми сестрами. Учора тут пронісся смерч, який вирвав із корінням дерева, затоптав усе, залишивши пустку. Я відновила цю галявину, але не зможу повернути її сім’ю», — подумала Розалія, нахилилася над нею, обережно піднімаючи квітку. Вона впевнено спрямувала на неї свій дар, намагаючись зцілити. На мить квітка випрямилася, наче вдихнула життя, але вже наступної секунди — всохла. Потьмяніле стебло безсило затріпотіло на вітрі.

— Ні! Ні, не треба! Залишайся, я більше не торкатимуся тебе, ні! — Розалія впала в істерику, її руки трусилися, з очей рясно покотилися сльози. Її ромашка померла. Її сонечко згасло. Стільки всього пережила, стільки вистояла бід: смерч, зливи... і померла від туги. — Прошу, повернися! Я віддам тобі всю свою силу, тільки повернись!

Почувся крик. Розалія ввігнала нігті в долоні так сильно, що проступила кров. Вона повільно стікала, поки дівчина на колінах сиділа біля мертвої квітки. Інші рослини зашелестіли, потягнувшись до неї. Вони торкалися її плечей, талії, обличчя. Кілька квіток лягли білими пелюстками на рани, вбираючи кров. Вони вичищали її, заліковували.

— Я не хотіла тебе вбивати, я хотіла тільки допомогти! Хотіла дати тобі сили пережити це! — захлинаючись слізьми, дівчина затремтіла. — Я не хотіла вбивати... Я не розрахувала силу. Я нищу все біля себе! Ліре, забери мене звідси! Я більше не можу... Не можу завдавати болю собі й іншим. Я не витримую!

Дівчина ще довго сиділа, гойдаючись і обіймаючи себе руками. Сльози лилися, мокре волосся прилипало до обличчя. Почервонілі очі. Амулет на шиї тривожно палахкотів червоним. Зовсім скоро його дія припиниться. Що вона робитиме тоді?

Квітка згоріла від туги за рідними. А чи згорить вона сама?

*** *** *** *** *** *** *** *** *** *** *** *** *** *** ***

— Мама! — Я відчула, як ноги підкошуються, як у безсиллі ледь не падаю. Починаю бігти до неї, а вона дивиться прямо на мене, розкривши руки так, щоб обійняти. Кидаюсь туди, так сильно, що ледь не звалюю маму униз; я щаслива. Моя мати біля водоспаду, її улюбленого місця.

— Мірабі, сонечко моє, — мама погладила по голові ніжно, обіймаючи міцніше. Моя мама кликала мене мірабілісом, бо в дитинстві я дуже часто лягала у ці квіти й засинала прямо там. — Мірабі, що сталось?

— Я втрачаю сили, мама. Мама, я більше так не можу. Я не можу прикидатись, що все гаразд, пити те гірке заспокійливе, просинатись від кошмарів. Я не можу, — захлинаюсь від сліз. Я ледь не кричу ці всі слова, а вони дусять мене зсередини. Мати заспокійливо гладить мене по голові і промовляє заспокійливі слова. — Мене заставлять одружитись на Лілейному балі, а ти навіть не зможеш мені допомогти. Я так хочу поговорити про це з тобою, щоб ти дала пораду. Щоб захистила, щоб обійняла, коли мені боляче. Щоб була поруч, — я і далі захлинаюсь, зминаючи маму в болючі обійми. Я так скучила за нею, за відчуттям, що вона дивиться прямо на мене. Пам'ятає мене. Дбає про мене, як доросла. Я так скучила за відчуттям мати захист від матері, бути під її опікою. Бути донечкою, а не людиною, яка доглядає за нею, коли вона хворіє в безпам'ятстві. Моя мама. Я так скучила.

— Все буде гаразд, я поруч. Я біля тебе, доню, я завжди любила і люблю тебе. Ти впораєшся, ти вже доросла і дуже сильна. Я вірю в тебе, я вірю, що ти зможеш самостійно обрати свій шлях. Твій дар — це ти, і ти не просто дівчинка. Ти моя дівчинка. Ти впораєшся.

— Я не можу, я не можу, мама. Я втомилась, я так втомилась, мені так боляче. Я хочу до тебе, до тата, я не хочу відчувати біль. Я живу життя, написане за мене, і нічого не можу зробити з цим. У мене просто немає сил. — Схлипуючи, відчуваю порожнечу. Очі заповнені сльозами, гарячі солені струмки нещастя стікають обличчям. — Мама, вибач мені! Я зрадила тебе, я заслабка. Я мала усіх захищати, тебе, Шарлотту, Сі. Вибач мені. Я так люблю тебе, я буду старатись краще. 

— Захисту потребують ті, хто готовий її прийняти, Мірабі. Ми не потребуємо твого захисту — ми можемо захистити себе. А чи зможеш ти захистити сама себе? Поки ти не прийняла себе, ти наражаєш на небезпеку усіх поруч. Зціли себе. Зціливши себе, ти зцілиш інших.