VI. Лист Шарлотті

Відчинивши таємну шухляду стола, Розалія витягнула золотавий лист сестри. Шарлотта чекала на відповідь, а Розалія вже кілька днів зволікала з нею. Пора зібратися з думками.

Дівчина взяла перо й почала швидко писати:

«Лотті!

Я рада дізнатися, що Мувари з нами. Вони цінні, як ніколи: я відчуваю, що починаються заворушення. Народ неспокійний. Усе нагадує часи, коли ви одружилися й люди думали, що ми всі помремо. Даронаслідники Емоцій зможуть бодай трохи заспокоїти емоції народу й вселити віру в майбутнє. Звісно, після нашої тітки Сі.

Вона зникає на нарадах. Іноді я ходжу з нею, іноді мене не допускають. Я багато тренуюся. Часто згадую дитинство: якраз недавно грала в «Сповідь Мімози». З нетерпінням чекаю на твій приїзд, щоб ми зіграли разом.

Мама й далі лікується. За останній тиждень вона впізнала мене лише раз. У неї період загострення, майже весь час вона проводить біля водоспаду. Заспокійливі допомагають слабко.

Спробуй настоянку з ялівцю — вона має вгамувати біль. До речі, дякую за амулет.

Передавай привіт Адріану.

Твоя Мірабі».

Розалія запечатала золотий конверт із листом, залила воском і поставила печатку у вигляді троянди. Її мітки на тілі задоволено засіпалися, світячись золотавим кольором.

Дівчина видихнула й окинула поглядом свої покої. Рододендрон бодай трохи робив залу кращою, на думку Розалії. Щоразу в цій кімнаті вона відчувала незрозумілий тиск. Неприємне відчуття.

Вона не хотіла перебувати тут зайвий раз, тікаючи то до лісу, то до озера. Розалія досі не спала в замку, йдучи на ніч у кам’яний сімейний будиночок.

«Доведеться звикати», — подумала вона і потягнулася до тумбочки, дістаючи заспокійливе. Це вже ставало звичкою — пити його щодня. Закрила очі, почала гарячково думати про сестру. Де вона зараз? Як вона себе почуває після розмови з даронаслідниками Емоцій? 

Дівчина зітхнула і відкривши очі, повернулась до вікна. Надворі темна ніч. Настільки темна, що й не видно зірок.

У двері постукали.

— Заходьте.

Двері прочинилися, впускаючи Себастьяна. Тихо зашелестівши кроками, він вклонився дівчині:

— Ви кликали, пані?

— Так. Відправ лист до королеви Шарлотти. — Трохи помовчавши, вона додала: — Але не через Годрі. Надішли його напряму королівським яструбом.

Себастьян вклонився ще раз, роблячи подумки замітку. Розалія вже не так охоче дотримувалася правил.

— Це все. Підготуй ножі до тренування, ми незабаром вирушимо в ліс.

Слуга мовчки залишив покої, тримаючи в руках золотавий конверт. Надворі було шумно й світло. Ранок. Сонячне проміння торкалося облич перехожих. Хтось збирав урожай, хтось біг за новим пір’ям для письма. Всі були заклопотані, тож навіть не помітили, як яструб стрімко спустився Себастьяну на руку, поки той прив'язував лист до його лапки. Гомін тривав.

*** *** ***

Свіже повітря. Ліс. Тренування. Волосся скручене в тугу гульку.

Сі була незвичайною тіткою. Це сестра моєї матері, Горліції, з нестримним і своєрідним характером. Вона не успадкувала даронаслідництво, як моя мати, але в останні роки божевілля й знесилення моєї матері тітка отримала більшу силу, ніж раніше.

Природа вимагала балансу. Навіть якщо це було жорстоко, серед кожного покоління мусила бути даронаслідниця. Якщо даронаслідниця слабнула, її сестра (якщо така була, звісно) частково забирала силу й ставала сильнішою. Усе — лиш би захистити сім’ю.

Тепер тітка навчала мене.
Вона, як і я, не стала даронаслідницею, а отже була все життя другою. Вона так і не вийшла заміж, не зустріла того самого (за її ж словами). Чи довіряти цим словам — питання риторичне, але тітка дійсно була… своєрідна. Вона часто перешкоджала рішенням моєї матері, маючи на все власну думку. Особливо дивним було її рішення підтримати Шарлотту втекти зі своїх же заручин.

– Знову повторювати ті дурні танці? – відмахнулась Розалія від стебла шипшини, яке от-от дісталось до її обличчя, – Я вже і так вивчила етикет, правильне написання листів та правила прийому гостей. Не вистачало ще знову згадувати ті вальси з їхніми різновидами. Ти хоч знаєш користь від витанцьовування па навколо руки хлопця, так, щоб від цього був вплив на цілу країну?

– А ще я знаю, як буде злитись твоя сестра, якщо ти будеш проти, – тітка запустила ще кілька стебел в свою племінницю. Вона сьогодні була у настрої, тож Розалія отримала повноцінне тренування з елементами кидання в обличчя (та й у ноги) стебла з шипами дикорослої квітки. 

Спочатку Розалія відбивалась від стебел за допомогою віток дерев, схиляючи їх і перехоплюючи чагарник. Та згодом дівчина зрозуміла, що вітки знаходяться занадто далекувато вгорі, щоб швидко відкидати стебла шипшини. Кілька разів шипшина ковзнула по обличчю дівчини, на додаток боляче дряпнувши по руці. Лір, як же це все важко.. Знала б вона про сьогоднішній настрій тітки, то не тренувалась би ранком.

Кров стікала – але швидко запікалась, а розчервоніше обличчя Розалії показувало, що сьогодні вона точно буде спати, як убита.

– Я, – схопивши за руків'я меч, який Себастьян підкинув вгору до Розалії, – Не буду, – сердито прошипіла Розалія, відмахнулась клинком від ще одного стебла шипшини, яке ледь–ледь дотягнулось до ніг, – Іграшкою в руках чортових, – вдихнула різко й зробила розворот, присівши низько до землі, ухиляючись від ще одного величезного стебла шипшини, – Чортових, чортових, – сікла вона вістрям загостреного меча свого батька шипшину, яка далі наближалась до ніг, закручуючись навколо них, щоб потягнути її й підвісити до дерева, – Чортових чоловіків, чия доля залежить від дару!