IV. Моя недовіра

Я скрипнула зубами й набрала повітря у легені. Кілька годин тому я тихо плакала біля дверей своєї кімнати, а вже зараз самостійно тренуюсь до виснаження. Стараюсь лагідно шепотіти до плюща, закликаючи його обкрутитись навколо кількох дерев. Хочу зробити пастку. 

Я буду старатись і далі. Я не буду опускати руки. Втримаю свій дар будь-якою ціною. Кулон Емоційників засвітився на моїй шиї золотавим кольором. Заспокоюю думки і продовжую тренуватись.

Чую позаду кроки, як скриплять гілки під чобітьми. 

— Я приніс тобі морс. Можливо, хоч трохи відволічешся від цього? — пролунав голос Радріка.

— Я вирішила знову спробувати, — забираю руку з плюща, який ще кілька секунд тому намагався дотягнутись до дерева й обкрутити його.

— Ти пробуєш це зробити уже більше години. Не впевнений, що стільки тренувань тобі піде на користь.

Я знову скрипнула зубами. Та що ти взагалі розумієш і куди лізеш? Я не хочу, щоб ти колупався усередині моєї душі, і тим більше вказував, чи достатньо я виснажилась на сьогодні. Не твоє діло. Та й узагалі, звідки ти знаєш, скільки часу я це пробую? Невже ти далі стежиш за мною…

Плющ трохи пригнувся до землі, імітуючи змію при нападі. Чорт, знову не стрималась. Мітки на моєму тілі розчервонілись і почали крутитись на шкірі. Злющі.

— Вибач. Я не хотів тебе розізлити, — таким же рівним тоном проговорив Радрік. Він знову підняв на дівчину очі, бачачи тільки попереду себе її спину. Але вона виражала спокій, і тільки плющ навколо видавав її настрій. Він не стримався, а мав би. — Я переживаю за тебе.

— Наступного разу цей плющ зіб’є тебе з ніг, май на увазі, — таким же рівним тоном, як у хлопця, промовила я. — Ти не мій наставник, щоб вказувати, чи достатньо я тренуюсь, чи ні. Те, що було у замку, має лишитись тільки між нами. — Мої очі недобре зблиснули. Він не має права розказувати хоч комусь про втрату контролю над мітками.

Як же він часами бісить.

— Я вже зрозумів. Так будеш морс чи ні? Тебе ще шукала пані Сірі, напевно, щоб зачитати нові настанови про бал.

— Ааа, ну так. Подія року. Мене вже обговорюють, як товар, наготовлений для кровожерливих матусь і їхніх синів, — я знову вдихнула повітря, різко видихаючи і повертаючись. Моє обличчя далі не виражало емоцій, але кулаки знову були стиснутими і продавлювали кров на долонях. Звикла до болю, настільки, що й порізи уже не дивували.

Я розстиснула долоні і випрямилась, дивлячись йому у вічі. Прямо. Він лиш трохи сіпнувся і підійшов ближче, протягуючи пляшку морсу, наповнену рівно наполовину. Ну, раз так просиш…

— Ти ж можеш вибирати собі чоловіка, хоч і ведеш себе, ніби не маєш вибору зовсім. Багатьом таке й не снилось. Пані Сірі дійсно тебе любить, просто хоче забезпечити усе так, щоб не було проблем.

Плющ приник до землі, тихо дихаючи, ніби людина. Я похилила убік голову, посміхнулась і відповіла:

— А якщо я захочу вийти за тебе заміж? Або, як сестра, за даронаслідника? Або раптом — за буревійника? М? — далі усміхалась я, навіть не блимнувши.

Плющ легенько зашелестів і приблизився до Радріка, доторкаючись листям до його обличчя. Він навіть не відхилився. Зовсім не боїться, чортів лір. Хлопець підняв очі й пильно придивився у мої. Поки плющ гладив його по обличчю і закручувався навколо шиї, він примружив очі і лиш трохи усміхнувся.

— Ну, я би точно був не проти.

Я підняла брову угору, знову почувши цей жарт. Усміхнулась ще сильніше, а плющ розслаблено відхилився знову до дерева.

— Гарний жарт. Ну що ж, давай свій морс. А то ще не вистачало, щоб я померла від зневоднення.

Радрік також усміхнувся і подав дівчині пляшку. А тоді тихо глянув на її пошматовану долоню, так незамітно, що вона й не помітила цього. І так же швидко підняв очі, промовивши:

— Як добре, що ти розумієш жарти. Я мушу сьогодні зайти до Сірі щодо буревійників. Ти ж не будеш йти близько до моря, правда?

— Ні, звісно не буду, — брехня. Він знав.

— Гаразд, — він потер чоло, поки вона пила морс. — Якщо раптом захочеш подивитися на нові творіння діда Ра, то заходь. Ми завжди раді твоїй появі.

— Так, так. Обов’язково зайду. — Знову брехня. Лір, та скільки можна вже цієї брехні? Чому вона не бачила його старання? Він далі робив беземоційне лице й, швидко кліпнувши, тихіше промовив:

— Заходь. Там точно буде безпечніше, ніж на березі, поки буревійники розсікають море. Тим більше їхня маленька зграя знову почала частіше появлятись у морі, — вона затримала дихання. Він знову згадував про берег. Отже, спостерігав. Вишукував інформацію.

— Обов’язково. А тепер мушу відлучитись, — усміхнулась я, — адже сам казав про тітку. Вона не любить, коли я спізнююсь. Передавай привіт діду Ра.

Він усміхнувся, потупивши погляд у землю. Пора йти звідси, поки він ще не наговорив дурниць про берег. І так сказав уже занадто багато, не подумавши.

Себастьян тихо відійшов від тіні дерев, спостерігаючи, як дівчина покидає галявину. Так само тихо, тільки вже шелестячи листям, він пішов слідом за нею додому.

Плющ тихо припав до землі, приймаючи спокій землі. Через кілька секунд я пропаду з лісу. Видно, сьогодні буде ще одне тренування з тіткою Сі.

— Як думаєш, він давно спостерігає за мною? — промовила я до Себастьяна, відхиливши віточку з дороги своїми силами.

— Більш ніж впевнений, що ще з минулої весни. Я часто перепровіряв і навіть надсилав слуг спостерігати за ним, але він якимось чудом завжди викручувався. Я не зміг його впіймати на стеженні. Однак відчуваю, що він це робить.