XIV. Історія танцівника

Я поправив постіль, обачно накривши подушки пледом. Наче нічого зайвого. У моїй кімнаті було натягнуто кілька майже прозорих ниток по діагоналі на різній висоті. Звісно, просто так. А ще був пил на комоді, який так і зазивав відкрити його й торкнутися поверхні. Порох — тінь недовіри. Усе заради того, щоб бачити: ніхто не залишив слідів, ніхто за мною не стежить.

Я стежу за всіма — принаймні намагаюся це робити. Стежити за нею. Пам'ятати, де вона і з ким. Робити так, щоб не вистежили мене. Я знаю, що тіні буквально спостерігають за мною. Я бачив їх. Мої двері щільно зачинені, а завіси — засмикнуті. Я довіряю тільки собі, та й то не надто. Знаєте, як воно буває... моя вчителька з арифметики казала: «Не довіряй нікому, навіть собі». О-о-о, то була розумна жінка...

— Радріку, спускайся на обід! Я завершив своє нове творіння і готовий до розмови, — пролунав голос з-за дверей. Мабуть, дід Ра.

Радрік оглянув кімнату, востаннє перевіривши: пастки розставлено. Якщо якась тварюка залізе до нього — він дізнається про це першим. Спускаючись, зачинив кімнату на ключ. Нікому не дозволено входити туди без його дозволу, навіть діду. Радрік виборював цю можливість надто довго, щоб просто так її віддати. «Не довіряй нікому, навіть собі».

— Ранку, діду, — з поклоном увійшов до світлої зали Радрік.

Довгий стіл, великі вікна, безліч скульптур... Хлопець озирнувся. Щось тут було новим.

— Так, так! Я все-таки її завершив, Ріку. Глянь сюди! — тонкий, сповнений щастя голос діда прорізав повітря. — Вона прекрасна, чи не так?

Позаду столу, серед гілок мандарина в горщиках, що схилялися до чогось... неземного. Це був її бюст.

— Розалія... — лише губами промовив Радрік.

Він дивився на неї так, ніби бачив уперше. Такою він пам'ятав її років у п'ятнадцять: з великими, сповненими надії та щастя очима, ледь помітними зморшками біля носа та рота, і з набагато коротшим волоссям. Глиняна Розалія дивилася на нього.

— Прекрасно, авжеж? Я розвинув свої навички ліплення до такого рівня, що вже можу робити бюсти й фігури на замовлення вельможам. Нашим Меринам... Думаю, вони зрадіють таким творінням. Я готую їх до...

Радрік більше не чув слів, що лилися з вуст діда. Він продовжував дивитися на неї. Останніми днями було особливо важко бачити в ній привида. Вона ніби покидала цей світ, втрачаючи сили, але все ж намагалася не показувати слабкості. Сьогодні вони мали побачитися. Можливо, вдасться поговорити... Можливо, він зможе їй допомогти. Або хоча б не нашкодити.

Він далі вдивлявся у її образ, розуміючи, що тепер дід зробив тільки гірше. Радрік буде знаходитись у холлі, де видно її майже постійно. Або у кухні. Або у вітальні... Він не хоче покидати її образ. Дід, на диво, дуже точно передав її щастя й радість... Він завершив своє трьохрічне творіння.

— ...будеш сьогодні з пані Сірі, передавай привіт. Чуєш, Радріку? — дід хитро примружився, дивлячись на внука, який досі не міг відірвати погляду від бюста Розалії.

— Мм? — це все, на що спромігся хлопець. Він ледь стримався, щоб знову не глянути на глиняне обличчя, і повернувся до діда. У того все було написано на лиці: він давно про все знав. Радрік ненавидів його за це. Дід ніби знав кожну таємницю внука, але водночас вдавав із себе дивака. Дідові забавки... Хто його розбере.

— Кажу, присідай. Треба поговорити про твоє подальше життя за межами Розену, — серйозно промовив старий.

Радрік відчув удар під дих. За межами Розену?

— Так, за межами, — кахикнув дід.

«Я що, сказав це вголос? Святий Ліре...»

— Рада вирішила, що ти маєш привезти перед Лілейним балом двоюрідну сестру Розалії — Сівіллу. Як ти пам'ятаєш, вона має їхати до родини стихійників.

Радрік гірко всміхнувся. Звичайно, він пам’ятав. Залишилося всього шість місяців. Шість місяців, щоб покинути Розен і, здається, ніколи не повернутися. Хто взагалі повертається звідти живим?

— Хто поїде зі мною? Рада вже вирішила?

Дід промовчав.

— Діду Ра?

— Тобі скажуть про це незабаром. Не квап подій, залишайся при своєму розумі. А тепер — за їжу, — дід махнув рукою, запрошуючи до столу й абсолютно ігноруючи знервований вигляд внука.

Радрік приховував роздратування, але, Ліре, як же важко йому це вдавалося... І дід усе одно це бачив. Хлопець поспіхом засунув солодкі персики в кишеню, схопив тарілку з кашею і демонстративно пішов до своєї кімнати. Наче вже дорослий, а поводиться як дитина... Дід Ра лише зітхнув.

Радрік звично оминув одну з ниточок, торкнувся дерев'яної квітки на дверях, і вони тихо зашелестіли, впускаючи господаря. Він не хотів їсти. Його спроваджують геть саме тоді, коли вирішуватиметься доля Розалії. А ще прибуде королева Шарлотта, його колишня наречена... Він просто не має заважати. Мерини відсилають його. Не довіряють?

Хлопець скинув тарілку з кашею на підлогу. Схопився за голову, смикаючи себе за волосся так сильно, ніби хотів видерти з пам’яті весь той бруд, що назбирався за роки. Він хотів побачити її. Тільки так стане легше.

— Пані Розаліє, до Вас гості.

Дівчина обернулася на голос слуги. У коридорі стояло двоє: Себастьян і Радрік. Тільки от Радрік був напрочуд блідим.

— Радріку, ходімо! — Розалія потягнула хлопця за собою вгору сходами до найвищої точки замку. В складках пишної спідниці у дівчини загубився золотий конверт. Лист для даронаслідника готовий.

Відкритий балкон, сонячний день. Її золотаве волосся і вітер. Хлопець затамував подих. Така прекрасна... Жива. Не те що той бюст удома. Цікаво, що б вона сказала, побачивши витвір діда?

— Я хотів запитати, як твої мітки? Як ти? — Радрік опустив очі, не в змозі глянути на неї. Він боявся її розчарувати.