ІІ. Внутрішні переживання

«Моя Мірабі!

Я відвідую різні куточки нашого міста, часто зустрічаюся з Емоційниками. Сім'я Муварів підтримує нас у майбутній боротьбі. Вони надіслали оливкову гілочку й прикріпили до листа амулет спокою. Надсилаю його тобі, адже знаю, яка ситуація зараз у Розені. Моє здоров'я трохи погіршилося: останні тижні мене мучить шалена мігрень. Рятує тільки меліса. Прошу, бережи себе і пам'ятай — ти завжди можеш приїхати до нас.

Як там мати? Як тітка Сі? Ми з Адріаном передаємо всім привіт. Не забудь віддати зелений конверт Годрі. Впевнена, він знає, що робити».

Мірабі... Ласкаве прізвисько, яким мене кликали в дитинстві. Давно ж я не отримувала листів від сестри. Отже, Шарлотта подорожувала й збирала союзників для війни. На Лілейний бал з'їдуться всі дароспадкоємці, тож можна вважати, що ми оцінюватимемо суперників. Хоч тітка й знає багато через шпигунів, усе ж на балі дізнатися правду буде значно легше. Хитро.

Я підхопила камінець і жбурнула у воду. Десь збоку точно був Себастьян, але він нічого не скаже матері. Він мовчазний слуга, незамінний. Стереже, ніби я можу піти і втопитись. Ха! Я ж ненавиджу смак солоності на горлі.

Стискаю у руці золотий конверт з печаткою лева. Всередині дійсно є амулет, я довго розглядала його на заході сонця. Золотистий з переливами червоного всередині. Амулет маленький, але дуже цінний для мене. Він маленький, але достатньо сильний, щоб стримувати хоча б ненадовго мої некеровані емоції. Коли я дістала його з конверта, Себастьян трохи нахилився уперед, щоб роздивитись, що там. Себастьян... Пора розпитати про його давній секрет. Приховає він його чи скаже правду?.. На секунду відволіклась і відчула сильний присмак ліків. Перед тим, як іти до моря, випила заспокійливе. Гіркувате.

Рододендрони на секунду зігнулись вбік, а цвіт, який недавно розпустився, засох. Оранжевий колір вицвів, а божественний раніше запах квіток згнив. Листочки почорніли й посипались униз. Для них наступила зима, хоч зараз середина літа. Мій настрій відображав точно стан рослин навколо; ми — одне ціле.

— Себастьяне, підійди.

Почулись тихі кроки позаду. Різкий біль розсік мою голову на дві частини, нагадуючи за недугу. Я вже не так вміло керую своєю силою, як перед моментом становлення даронаслідниці. Тоді була на вершині, та думала, що це я зможу захистити усіх. Сестра постійно доглядала за мною та мамою, тож я хотіла перейняти цей вантаж на себе. Я хотіла, щоб вони відпочили. Щоб вони більше не займались цими справами. Моя мама...

— Як думаєш, вона замітить, що мене довго не було вдома? — промовила здавлено. Було важко про це говорити; а згадувати ще гірше.

— Пані Горліція питала за Вас і хотіла поговорити за бал. Здається, вона говорила про вибір сукні на весілля Вашої сестри.

У мами приступи, під час яких вона не пам'ятала нічого після смерті тата. Іноді вона згадувала за весілля сестри — але це було десять років тому. Іноді мати згадувала про те, що я вже доросла. Її пам'ять — як гра у «Сповідь Мімози»... Дивна гра. Можливо, пора її згадати? Її краса полягала в прихованих знаннях інших людей — гравець питає — інший відповідає питанням, в якому прихована відповідь. Так легко і одночасно так важко..

— Себастьяне, давай зіграємо в «Сповідь Мімози», — моє прохання запалило очі Себастьяна. От же азартний! Помовчавши, Себастьян розпочав:

— Хто пробирається крізь плющ у лісі в темну пору? — не стрималась і хмикнула. Звичайно, що знаю відповідь. Це Радрік.

— Кого ненавидить Радрік? — В слуги закрутились думки в голові. Це ж усі знають! Він ненавидить сестру Розалії і її чоловіка. Сестричка кинула Радріка прямо на шлюбній церемонії і втекла до Лева Адріана. Радрік робить вигляд, наче все гаразд. Але й досі видно, що його знатно підкосило.

— Що спільного між Левами і Меринами? — Себастьян посміхнувся. Він «завуалював» відповідь на питання про мою сестричку призвіщем чоловіка. «Леви». А сам спитав про головних хижаків у сім'ї левиць та Меринів.

— Жінки — це флора, а ти — це..? 

Себастьян підігнув губи. Запала тиша. Він опустив очі. Доведеться сказати чесно і сподіватись, що після того Розалія не відішле його геть.

Тиша. Тиша, тиша. Море шепотіло відповідь.

Я обернулась до Себастьяна і глянула ласкаво в його очі. Таємниця Себастьяна вже давно мені відома. Він уважно глянув на амулет, який вже висів на моїй шиї. 

— Давно пані знає, що я з родини Емоційників?

— Я здогадалась десь півроку тому. Хтось крім мене знає? — нахилила голову, роздумуючи подальші дії.

— Тільки Ваш батько знав це.

Тиша запала ще на кілька хвилин. Себастьян боявся продовжувати розмову. 
Я повернулась назад до моря і вдивилась у даль. Отже, це правда. Себастьян має силу впливати на людські емоції... Тоді, виходить, він мені допомагає. Він стримує своїм даром мою злість і жагу до самознищення.

— Ти сказав про це цілителю? Можливо, тоді мені потрібно приймати сильніші ліки. Ти ж захищаєш мене, чи не так?.. Я б давно вже вигоріла у силі, якби не ти.

— Я зовсім трохи полегшував Вашу тугу. Мій дар не настільки сильний, як Ваш, пані, — нахилився, ніби вибачаючись, Себастьян. — Ви дуже сильна. Ви впораєтесь. Дар стабілізується. 

Нервово засміялась. Після цього стиснула кулаки так сильно у долонях, що залишились шрами від нігтів. Стиснула зуби до болю у щелепі, відчула біль усередині. Знову повернула фізичний біль, лиш би перекрити внутрішній. Я втрачаю дар. Він згоряє заживо у мені.