VІ. Голоси дитинства

Поки Розалія пробиралася крізь юрбу на базарі, Себастьян крутив головою, шукаючи нектарини. Зовсім близько війнуло запахом свіжоскошених трав; дівчина глибоко вдихнула це повітря. Вони з Себастьяном уже давно знали, що Радрік стежить за нею.

Дівчина була впевнена: це через тітку Сі. Вона контролює усе в місті й не дозволить нікому ступити й кроку вбік без її відома. Шпигуни повсюди: в кожному куточку. Їй доповідали з усіх усюд, і Розалію це радше розчаровувало, ніж заспокоювало. Водночас вона розуміла, що так потрібно.

Коли Шарлотта виходила заміж за Адріана, зчинився бунт. Інші держави прагнули знищити їхню родину, аби лише не допустити об'єднання двох королівств: сім'ї Меринів з їхнім даром керування рослинами та сім'ї Левів, що володіли даром тварин. Заколот тривав два роки, а зрештою всіх бунтівників повісили. Тітка Сі убила їх. Убила, щоб зберегти сім'ю. А чи зможе Розалія так?

— Підтягніть їх сюди! — наказала тітка Сірі.

Двоє високих, як гора, чоловіків підняли трьох полонених. Голови були в мішках, а навколо рук та ніг скрутилося кілька кілець трояндової лози з гострими шипами. Без квітів, звісно. Тітка постаралася наочно показати, що чекає на кожного, хто наважиться напасти на сім’ю.

— Підтягніть їх на сцену. Так, добре... — Жінка вдихнула повітря на повні груди, розкинувши руки й гордо піднявши голову. — Народе Розену! Щоб ніхто не сумнівався, що сім'я Меринів може захистити своїх людей, сьогодні ми стратимо останніх заколотників. Якщо серед нас є зрадники, пропоную вам подивитися, чим закінчиться ваше життя. Хіба ви хочете такої смерті?

Тиша пронизувала площу. Всі дивилися на Сірі, як заворожені. Навколо сцени кружляло кілька соколів; вони різко скрикували й іноді каменем падали вниз.

— Вони вбили багатьох наших друзів, рідних. Усе лише для того, щоб підібратися ближче. Вони хотіли вбити і мене, і маленьку Роз, — тітка зробила це навмисно. Вона глянула на дівчинку, яка, захлинаючись сльозами, стояла за спиною сестри. Вона впившись нігтиками в руку Шарлотти й сподівалась, що цей кошмар нарешті закінчиться. — Маленька Роз. Їй всього-то десять! Вони її боялися? Вважали перешкодою маленьку дівчинку? — Серед юрби почувся схлип. Кілька голосів заголосили. — А маленька Лілі? Їй було п'ять. Вони пробралися в дім її батьків — нашої вірної охорони, наших друзів. Вбили і батька, і матір. І маленьку...

У натовпі пролунав крик болю. Жінка в чорній сукні впала на коліна, підносячи руки до неба. Люди навколо почали її заспокоювати, помалу відводячи вбік. Хтось приніс води. Сірі помітила це, і її очі недобре зблиснули. Народ має ненавидіти тих, хто повстав проти сім'ї. Вона не дозволить повторитися тій бійні, що тривала два роки.

— Ми покажемо кожному, хто повстане проти нашого народу, що таке справжня сила Меринів. Та Левів, — гордо промовила тітка. Її чіпкий погляд впився в очі Адріана, який увесь цей час стояв майже нерухомо. В його очах палала лють; містом уже вешталися хижі звірі. Вони нікому не завдавали шкоди — тварини беззаперечно слухалися господаря.

Адріан стиснув руку Шарлотти; Розалія знову схлипнула. Дівчинка ледь трималася, щоб не розридатися вголос. Мами не було поруч. Вона так хотіла до неї... А мама була вдома, зі слугами. У мами знову був приступ.

— Нехай кожен зі зрадників, заколотників та ворогів побачить, що таке справжня сила. Що таке істинний дар! — Сірі простягнула руки до сцени.

Навколо ніг трьох заколотників почав обвиватися плющ; руки й ноги, вже стиснуті трояндовими лозами, почали кровоточити. Від нестерпного болю всі троє впали на поміст і закричали щосили. Троянди стискалися; плющ закручував тіла, наче павук свою жертву, витискаючи все повітря й ламаючи кістки. Коли лози випустили всі свої шипи, зап’ястки та гомілки перетворилися на суцільне криваве місиво. Зрештою тіла безсило впали на сцену. Плющ обв’язався навколо них, стискаючи до останнього подиху й залишаючи по собі лише калюжі густої крові.

Сірі видихнула, піднявши голову ще вище. Її обличчя стало абсолютно беземоційним, а холод в очах випромінював безжальність. Такий погляд нагадував море: на перший погляд спокійне, проте варто підпливти ближче — і воно тебе погубить. Хвилі затягнуть у смертельну пастку, з якої немає вороття.

Тож Розалія знала про шпигунів. Тітка завжди вирішувала проблеми — принаймні так казала сестра, бо від самого народження Розалії у матері відібрало сили. Дар зник, залишивши по собі лише хворий розум... Поки Розалія в задумі пробиралася крізь натовп на базарі, вона почула дзвінкий голос:

— Що завжди мокре і солоне? — маленька чорноволоса дівчинка сиділа, підібгавши під себе ноги. Інша дівчинка, поруч із нею, закручувала пасмо білявого волосся тендітними пальцями. Діти сиділи трохи осторонь від юрби, сховані за величезними ящиками. Сміх, трава, квіти незабудок навколо...

— Це просто! Море! Тепер моя черга! — захоплено вигукнула білява дівчинка. — Навіть море укриває їх, а скелі жеруть сили.

Розалія підходила ближче, розуміючи, що діти грають у «Сповідь Мімози». Вона зупинилася біля колони, оповитої виноградом, поки десь позаду Себастьян усе ще шукав нектарини. Сміх дівчаток нагадав Розалії її власне дитинство... Хованки, ігри. Все, аби лише маленька дівчинка не згадувала, що тата вона ніколи не побачить, а мама дедалі частіше забуватиме про неї.

— Це також просто! — чорнява нахилилася до подруги, заливаючись сміхом. — Буревійники! Буревійник шукає, а Левчик уже має? Відгадуй, Сано!

— Хммм... Можливо, друга? — Сана нахмурилася, шукаючи відповідь. Буревійники ні з ким не дружили, їх вважали державою-вигнанцем. Навіть не державою... Так, маленький колючий народ. А от Леви мали друзів — Меринів. — Якщо це правильна відповідь, то я далі! Еллі кивнула, і Сана продовжила: — Друга знаю, друг шукає. Друг слідкує, друг гадає. Другу вірю я всеціло, шкода — в спину прилетіло.