VIII. Сни

Я протягнула руку до троянди, яка обвивалася куполом перед палацом. Троянда відгукнулася у відповідь — тихо зашелестіла й подалася вперед. Вона обкрутилася навколо зап’ястка, потім закрутилася навколо мого стану. Можна було б подумати, що мені боляче, — але ні, болю не було. Троянда сховала свої шипи.

Вона може дарувати приємний дотик, ховаючи шипи, але тільки тоді, коли сама того бажає.

Стебло троянди й далі обвивало мене, акуратно піднімаючи над землею. Ще трохи — і я бачитиму перші віконця нашого палацу, зможу зазирнути всередину. Троянда ніби натякала: там щось важливе, Розаліє, зосередься, Розаліє.

Мій зір напружено шукав бодай щось у вікнах, доки не зупинився на маленьких дверях у кімнатці. Двері були прикриті плющем, і дивно — вони були трохи прочинені. Я знала ці дверцята — вони вели до прихованих ходів королеви. Я довго вдивлялася у прочинені двері, замічаючи, що надворі почало темніти. Раптом у кімнаті засвітилася свічка — підсвічник на стіні відблискував золотом, відкидаючи химерну тінь навколо. За кілька секунд почулися кроки — спершу далеко, потім ближче й ближче, гучно відбиваючись у моїй голові болем.

З-за дверей граційною ходою вислизнула молода дівчина — швидше за все, аристократка, з полум’яно-рудим волоссям, що спадало аж до талії. Вона тримала в руці підсвічник, який м’яко освітлював її обличчя, і я вдивлялася, не розуміючи, звідки могла її знати.

Ніби знайоме обличчя... але звідки я його знаю?

Раптово дівчина глянула просто на мене. Холодне тремтіння пробігло моїм тілом, скручуючись вузлом у животі. Вона розглядала мене так довго й пристально, що я хотіла — ні, бажала — скоріше прокинутися й утекти від неї. Уже відчуваючи, як сон покидає мою голову, останнє, що я побачила, — її легенька посмішка. І всередині мене залишилося відчуття, ніби я ще її побачу...

Смутно почулись далекі голоси, ніби я сиділа у підвалі і підслуховувала парочку, яка сварилась:

—....Чорт візьми, хто її споїв зіллям сну? Покличте цілителя або...— прошипів чоловічий голос.

— Ми не будемо цього робити без пані Горліції! — це уже якийсь знайомий тоненький голос, швидше за все, молоденької дівчинки.

— А я кажу кличте! Хіба не бачите, що вона продовжує перебувати в царстві Лір занадто довго? Скільки ви її намагаєтесь розбудити?

— Вже другу годину, пане.. Але іноді пані Розалія так довго спить через важкі тренування, — промовила знічено дівчина, схлипуючи. Я вже краще чула їх, наче повільно приходила у свідомість.

— Здались їй ці тренування. Лір, дай сил на все це... Якщо за чверть години далі не буде прокидатись — біжи по Александра. Але так, щоб Горліція не бачила.

— Боїшся, що мама буде переживати? — подала голос я. Хриплий же голосок вийшов, і я ледь не закашлялась, а так старалась промовити голосно і виразно..

— Слава Ліру, прокинулась, — зашепотіла моя слуга Алія, видихнувши, і тут же Радрік глянув на неї з-під лоба. Махнув головою, мовляв, геть з кімнати. Алія нашвидко вклонилась і вибігла у коридор, прикриваючи двері так, щоб Себастьян зміг почути всю розмову, але щоб його ніхто не бачив з присутніх.

— Що сталось? Задовго спала? — посміхнулась я, бачачи, як Радрік з нервозності побілів. Переживає. Але ж я так часто сплю по десять, а то й дванадцять годин після тренувань, що прислуга уже й звикла не будити швидше одинадцятої.

Глянула на годинник у кімнаті і вжахнулась: стрілки на ньому відбивали чверть на третю.

— Сонько, налякала усіх нас. Я, звісно, розумію, що ти любиш поспати, але злякати так сильно тільки ти вмієш, майже нічого не роблячи, — з докором промовив Радрік. Його щоки поступово рожевіли і він стиснув легко мою руку. Коли я глянула на його руку, він швидко прибрав її до себе, але я й далі відчувала на руці легкий дотик його стурбованості.

— Учора багато сил пішло на очерет. У мене майже вийшло! — промовила радісно я, розуміючи, що дійсно далі втомлена, і не була б проти поспати ще кілька годин.

— Зростити його так, щоб по ньому можна було пройтись? — хмикнув Радрік. Я трохи нахмурилась.

— Так. А звідки ти...

— Знаю? Бо Себастьян розповів, — перебив мене Радрік. Я зробила вигляд, наче повірила йому й кивнула, розуміючи, що він бреше. Себастьян нікому не розповідає про сутність тренувань з тіткою Сі, навіть Горліції.

— Тоож, що у нас там далі? Примірка плать чи написання листів великим вельможам? — усміхнулась очима я до Радріка, і він раптово просіяв. Оцінив жарт, бешкетник.

— Тебе шукала Горліція. Уже почала переживати, що ти десь зникла — тож я сказав, що то я гуляв з тобою. Краще так, ніж бачити, яка ти втомлена.

— Дякую, — тихенько промовила я. Не вистачало ще, щоб мати нервувалась.

— Сьогодні у тебе написання листів. А ще, мати просила, ні — наполягала —, виділив ці слова особливим тоном Радрік, — щоб після Ліліт ти була в замку біля неї. Там щось важливе.

Я нахмурилась. Мабуть, сьогодні нарада, раз у нас такий поспіх.

— Тоді пора. Заклич Алію, і я за кілька хвилин вже розпочну свій важкий шлях розумної та шляхетної пані, — засміялась я, плескаючи долонею руку Радріка, який розчервоніло кивнув і попрямував до коридору. За кілька хвилин я вже була готовою до сьогоднішнього бою під назвою "Правильне написання листів вельможам" з наставницею Ліліт.

— "Тож змушена, на превеликий жаль, відмовити Вам у задоволенні прогулятись разом у прекрасну, зоряну ніч. Однак, на своє виправдання, хочу закликати Вас пройтись в саду завтра в полудень. Очікую від Вас легкий настрій та присутність на цій приємній зустрічі, а ще — квіти на Ваш вибір. Вважатиму доставлений лист до Вас — Вашою згодою. Ваша навіки — Розалія Мерин..." — прочитавши лист, пані в похилому віці зажмурилась й потерла скроні, які почали шалено боліти. Зняла окуляри, і на чоло впали кілька рудих волосин, заплутавшись між собою. "Можливо тому мені снилась та руда пані?" — подумала Розалія, відмахнувши цю дивну думку подалі. Руда пані була молодою, а її наставниця Ліліт мала уже, принаймні, років шістдесят.. Але дивно, бо її руде волосся залишалось таким далі...