VII. Тренування, читання та інші неприємності

Я прокинулась і ще довго згадувала вчорашню зустріч з тіткою Сі. Моя мама ніколи не згадувала, що батько дружив з Сі. Та й узагалі я не чула, щоб хоч хтось в Розені згадував про їхню дружбу.

Учора я не мала достатньо сил і часу подумати над цією розповіддю; у мене точно були питання, але я не встигла як слід запам'ятати їх, і впала у неспокійний сон.

Мені снилось, як я блукала по галявині, густо покритою квітами; я когось шукала. Я заглядала за дерева, йшла углиб лісу, (як мені це здавалось) і шукала, шукала... Відчуття, ніби я йшла вічність, і от нарешті – галявина з лісом завершились і я підійшла до скель. Я стояла на одній з них, розглядаючи море Садос. Жара. Смердить розігрітим камінням. Вдихаю повітря, в очікуванні свіжого вітерцю з моря, але на моє розчарування відчуваю тільки солону сухість спеченого повітря. Мені потрібен ковток свіжого повітря.

Я починаю відчувати як моє серце шалено калатає, і я вже не можу більш витримувати цю біль; моє серце страшенно стискається.

Я плачу. Кричу на море, падаю на коліна і починаю бити своїми долонями скелю. Я відчуваю біль, моя кров хлине струмком по каменю і я замальовую його у темно-червоний. В один момент світ перестає для мене існувати – я перестаю дихати. У цей же момент я чую позаду себе кроки. Обертаюсь і бачу свого батька. Ледь не падаю на ранені долоні.

Я не вірю своїм очам.

– Батько! Тату!...Таточку, це правда ти? Тату!... – я починаю захлинатись сльозами і швидко біжу до батька. Можливо, саме сьогодні я встигну до нього добігти і обійму хоча би раз у житті.

Мої сандалі починають знищуватись через камені й швидкий біг. Розвалюватись. Я далі біжу, хоч відчуваю, що сандалі от-от спадуть і я буду бігти босою. Я біжу, але не розумію, чому відстань до батька така ж; чоловік навпроти мене з сумними очима протягує вперед руки.

– Тату, прошу тебе не зникай! Тату!...

Я не встигла. Він зник.

Я відчуваю себе мертвою всередині.

Я не встигла.

У мене починається істерика – починаю кричати прямо там, де впала. 

– Розаліє, прокиньтесь! Розаліє, це тільки сон, прошу! – чую наче з-під землі голос Себастьяна. Я не розумію, де мій тато... Починаю відчувати щось мокре та холодне у себе на обличчі. Лід. 

– Лір, допоможи нам.. Аліє, неси нашатир! – почувся знову голос Себастьяна.

– Н-не треба.. Все гаразд... – не впізнаю свій голос. Я так сильно кричала у сні, що зірвала голос і він звучить ледь чутно. 

 – Аліє, уже не треба нашатир. Неси води і шоколад! – знову цей нав'язливий голос, від якого так сильно болить голова... Я підняла голову і повільно відкрила очі. На мене перелякано дивився Себастьян, обмахуючи віялом і одночасно скеровуючи Алію з однієї кімнати у іншу.

– Випийте води. Тепер я дуже акуратно забираю чашку. Розслабте руку і кисть, відпустіть вушко кружки. Отак, гаразд, все. Аліє, піднеси шоколад.

Я тихо доїдаю шоколад і починаю згадувати сон. Я знову не встигла. В який раз мені снився цей жах, який повторювався з разу в раз, і жодного разу я не змогла добігти, щоб обійняти його. Згадуючи про заспокійливе, дістаю баночку з секретної полиці і випиваю. Добре, що мати не чула моїх криків. Їй це чути точно не потрібно.

Чверть години я просто сиділа й дивилась у вікно, закутана у теплий плед. Мені не було холодно — просто дуже самотньо. Себастьян стояв за дверима, я чітко відчувала його присутність і навіть хотіла закликати його, щоб поговорити.

Щоб розкрити душу.

Я хотіла поговорити хоч з кимось, хто бачив так часто мій стан, знав настанови лікаря, був постійно близько. Відчути підтримку людини, якій не все одно на мене, і водночас не залучати при цьому рідних. Не хочу, щоб вони переживали ще й за мене.

«Не говори слугам нічого такого, що не готова сказати іншим. Знай, що більшість з них продажні і тільки й чекають моменту твоєї слабкості, щоб ввігнати ніж у спину. Слуги ненадійні; їм не можна довіряти. Я вже не один раз переконалась, що свої переживання треба тримати при собі. Пообіцяй мені, що не будеш ділитись зі слугами своїми проблемами в надії відшукати підтримку; пообіцяй, що будеш мудрою. Не роби моїх помилок. Через одну з них помер твій тато», — вимагала від мене мати, коли я була зовсім маленькою.

У неї тоді сталась чергова істерика через річницю смерті батька, і я потрапила першою під її руку; ніяк не могла її заспокоїти. Старалась не плакати, але мати все кричала і кричала… Я боялась. Хотіла врятувати її, обійняти й сказати, що все буде гаразд.

Не виходило. Тоді нас знайшла Шарлотта, яка звеліла одразу ж Себастьяну принести заспокійливе. Шарлотта віддала мене у руки нашій покоївці, а сама повела матір до водоспаду — батькового улюбленого місця.

Згадуючи все це, моя душа заболіла знову. Так шкода їх усіх — мою матір, Шарлотту…

Я далі дивилась у вікно, думаючи, що робити наступним. Можливо, прогулятись?

— Я хочу прогулятись до Садосу. Підемо? — з надією в голосі зиркаю на Себастьяна. Він знічено дивиться, відкриває рот і закриває, наче риба у воді. Мабуть, роздумує, чи можна в такий час навідуватись туди — ніч надворі, а його пані щойно була у істериці. Через десять секунд він усе-таки киває головою, і я починаю повільно підніматися з ліжка.