VI. Сі та її історія

Сі була незвичайною тіткою. Це сестра моєї матері, Горліції, з нестримним і своєрідним характером. Вона не успадкувала даронаслідництво, як моя мати, але в останні роки божевілля й знесилення моєї матері тітка отримала більшу силу, ніж раніше.

Природа вимагала балансу. Навіть якщо це було жорстоко, серед кожного покоління мусила бути даронаслідниця. Якщо даронаслідниця слабнула, її сестра (якщо така була, звісно) частково забирала силу й ставала сильнішою. Усе — лиш би захистити сім’ю.

Тепер тітка навчала мене.
Вона, як і я, не стала даронаслідницею, а отже була все життя другою.

Вона так і не вийшла заміж, не зустріла того самого (за її ж словами). Чи довіряти цим словам — питання риторичне, але тітка дійсно була… своєрідна.

Вона часто перешкоджала рішенням моєї матері, маючи на все власну думку. Особливо дивним було її рішення підтримати Шарлотту втекти зі своїх же заручин.

Від дня, коли ми зрощували латаття на озері, минуло кілька діб. Я набралась енергії, спавши довше, ніж зазвичай. Доводилось робити вигляд, що я посилено готуюсь до написання листів, щоб була вагаооома причина — чому ж я не появляюсь на ранковий сніданок (а міцно спала у своєму обожнюваному ліжку).

— Якщо довго будеш роздивлятись небо, є ризик, що перетворишся на одну з хмаринок, — усміхнулась тітка Сі, розглядаючи, як я розкинула руки вздовж і роздивлялась небо, слухаючи трави навколо. Спокуса присісти поруч у тіні дерев була настільки сильною, що тітка вже через секунду опинилась біля Розалії, підминаючи ноги під себе.

— Навіть якщо так, то я стану найгарнішою хмаринкою у світі, — усміхнулась я, але в душі й далі була сумною.

— Що сталось? Ти далі думаєш про батька?

— Так. Мабуть, ці думки не залишать мене ніколи. Ти колись думала про те, що життя марне і одночасно таке тривале, що робити дурниці набагато простіше, ніж жити за правилами? Таке, ніби ти хочеш жити за правилами, і одночасно суспільство все одно завжди незадоволене тобою.
Ніби ти постійно у пастці очікувань інших людей — від тебе, твоїх дій, твоїх мрій. І єдине звільнення, яке ти знаходиш, — це втеча від цих же очікувань, — продовжила я, лежачи далі на траві. По небу, як по велінню Ліра, почала формуватись хмаринка у вигляді воїна. Мабуть, так виглядав мій батько раніше…

— Батько умів вчасно втікати, так, щоб ніхто не розпізнав у ньому бунтівника, — сумно усміхнулась я, ведучи далі, — а я так не вмію. Я стараюсь триматись правил, і ці ж правила руйнують мене.

— Але ти розумієш, що поки не можеш по-іншому, — кивнула тітка Сі. Вона завжди мене розуміла в цьому плані.

— Так. Я так сильно хочу бути схожою на нього, що блукаю і гублю себе, гублячи шанс впізнати. Як можна бажати бути схожою на людину, яку ти ні разу й не знав? Мабуть, це одержимість…

— У мене колись було схоже відчуття. Я була молодою, а твоя матір тільки пізнала щастя заміжжя. Я була одержимою в пізнанні одного чудового юнака. Він був мені близьким. Я вважала його близьким, — похмуро виправила себе тітка Сі.
— Ми разом росли на одній вулиці, він був мені як рідний брат. Я розповідала йому геть усе, довіряючи найпотаємніше, таке, що й мати про мене не знала. Я вважала його своїм другом, але ніколи не задумувалась, що ніколи й не знала його. Ніби бачила лише його образ, зітканий із багатьох річок, які впадали у очі першими. І мені це підходило, — нахилила винувато голову тітка Сі, ніби вибачаючись переді мною.
— В один момент хлопець зник, і всі люди Розену розшукували його. Я багато спілкувалась із його друзями, з його коханою та іншими знайомими в надії знайти його швидше. І що більше я дізнавалась, то більше розуміла, що не знаю його зовсім… В один момент я чітко усвідомила, що він був мені рідним, але я — йому ні. Його зникнення не так хвилювало мене, як зникнення звичайного образу друга, який завжди підтримував мене, — я піднялась на лікті, вдивляючись у очі тітки Сі, щоб зрозуміти її почуття ще більше.

У тітки затряслись руки, і вона почала шукати у траві конюшину, щоб заспокоїтись, погладжуючи її по стеблу.

— Я ніколи його не знала, й що найгірше — я не хотіла пізнавати його за час дружби. І я почала розуміти й вивчати його занадто пізно. Я досі шкодую, що не змогла його вберегти, не змогла показати йому свою любов і підтримку. Я так довго шукала його і дізнавалася про нього від інших людей. В один момент мій стан почав погіршуватись із кожним днем. Я марила. Відчувала, наче бачу його поряд. Як от бачу тебе тут, — тітка підняла голову вгору, до неба, і зажмурила очі. — І тоді почалося моє божевілля. Я писала йому листи про те, що мені соромно за свої вчинки, що я сумувала за ним. Щодня проходила поруч його улюбленого місця — біля водоспаду, перевіряючи, чи не зʼявився він…— при цих словах я напружилась. Ця розповідь нагадувала мені знайоме минуле, але тепер я бачила його з точки зору іншої людини.

— Але він не зʼявився, — промовила я, все більше дивуючись цій історії. Напруження віддавало в кінцівки, і ще через кілька секунд у мене почала пекельно боліти голова. Настрій падав у безодню, а жахливе розуміння, чим закінчиться історія тітки Сі, лякало передбачуваністю.

— На жаль. Його знайшли мертвим біля Садосу. Я почала несвідомо наслідувати його улюблені звички, навіть жити його розкладом. Стільки всього дізналась про нього, що могла б точно сказати, куди і навіщо він ходив щодня, навіть те, що він міг би сказати. А потім я почала втрачати зв’язок з реальністю. Твоя матір тоді стала даронаслідницею через моє божевілля, і наші сили різко перерозподілились. Ми віддалились. Моя остання підтримка згорала, і я повільно згасала. Падала на дно…
— Але у природі навіть найслабкіша квітка може прорости й давати корінці, не маючи сил, — тітка сумно усміхнулась, а її очі наповнились сльозами. Я згадувала розповіді матері про баланс у природі. А ще про те, що ще не було таких сильних жінок із даром, як у мене з Шарлоттою. Звісно, Шарлотта була в кілька разів могутнішою за мене, але й я через свої тренування зрощувала силу. Різниця розподілу дару між нами була колосальною, та для свого віку я вже була сильнішою за кількох бабусь та прабабусь. Їм не вдалось успадкувати повністю дар, як і мені, і всім нам підпорядковувалась лише мала частка сили…