V. Зростаючи латаття

— Я й не знала, що ти так любиш очерет, — усміхнулась я, підходячи до Сі. Тітка тримала руки на поверхні води, схилившись до неї, і, прикривши очі, щось бурмотіла.

— А ти сьогодні в гарному настрої, — промовила тітка, не обертаючись і не забираючи рук з води. Досі здивована, як у неї виходить концентруватись на рослинах, коли вона відволікається на розмову. — Сьогодні постараємось зробити пастку з латаття, — посміхнулась вона, обертаючись. Як я й казала, своєрідний погляд на шлюб.

Сі забрала руки з води й легко піднялась, зашелестівши граційною ходою до мене. Її біляве волосся закручувалось у пишні локони, неслухняно спускаючись аж до її тонкого стану, а зелені очі блистіли з нетерплячості. На мій превеликий подив, майже все озеро було заповнене білим лататтям і очеретом, міцно утворивши густий поверхневий шар. Якби я була простою людиною, то точно б не стримала дикого бажання лягти на це латаття та вдихнути чудовий аромат медових квітів…

Поки я розглядала очерет, моя тітка уже встигла знищити половину рослин, вирощених нею. Ще мить — і дзеркало вод сяяло пустотою, ніби латаття ніколи тут і не існувало.

Я підійшла ближче й, опустившись на коліна, простягнула руки до поверхні води. Налаштувалась на спокій, старалась відійти від думок про шлюб, бал і Себастьяна, який піднімав якусь палицю з землі, голосно шпортаючись.

— Себастьяне, святий Лір, просто сядь і сиди. Ти ж знаєш, як мені важко дається концентрація сили на відстані, — реготнула я в душі з його переляканого обличчя, але вже за секунду Себастьян випрямився і знову набув виразу поважності.

— Він просто шукав твою концентрацію в траві, поки ти тут намагаєшся проникнути силою в латаття, — посміхнулась ще раз Сі. Знає, чим зачепити.

— Гаразд. Що я маю уявити? — серйозніше сказала я.

— Як він бере силу й росте корінцями з дна озера, наповнюючись і обкручуючись колами. Уяви себе ним: як він з протилежного берега розпускається стежкою до нас. Зроби так, щоб він був щільним і водночас таким бажаним, щоб людина захотіла пройтись по ньому і лягти.

— Лір, що за дивні методи вбивства, — відказала я й посунулась ближче до води. Я не вмію так далеко впливати силою, тож сьогодні дійсно після тренування буду спати міцно.

Відчуваючи прохолоду долонями, повільно опускаю пальці нижче. Відчуваю дно озера маленькими корінцями, але це не латаття — мабуть, рдест.
Просуваюсь далі й відчуваю корінці латаття. Їх так мало, ніби щойно нещадно понищили майже всі ростки. Мабуть, теж знищила тітка Сі, щоб «полегшити» завдання.

Вдихаю на повні груди, уявляю, як корінці повільно поширюються дном озера, і вже дуже скоро відчуваю перші високі стебельця, які, обкручуючись, ростуть вгору. На протилежному боці розпускається перше латаття, і повільно, одне за одним, вони вибудовуються у стежку. Раптом я відчуваю, як вітер сильніше схиляє дерева, і моя рука по неволі здригнулась, забираючи долоні з води. Латаття, яке так важко було зрощувати вгору, одразу ж зсохло й упало на дно.

— Лір, та за що? Цей чортів вітер, — зашипіла я, розуміючи, що винен зовсім не вітер. Чую, як хмикнула вголос тітка Сі, і склала руки в замок, вдивляючись вдалечінь.

— Пробуй ще. Сильніше і зосередженіше. Можеш уявити, що латаття виконує танець і розкривається у різні сторони, — і чому я не здогадалась раніше.

Ковтнувши гордість і розчарування, я опускаю долоні знову до води.

У мене вийде. Це просто завдання, але, Лір, важкезне. Сіпаю головою, відкидаючи думки, і повільно дихаю, знову беру ті ж корінці латаття, зрощуючи пагонці.

Ще повільніше, ніж минулого разу, розростається латаття на протилежному боці, перекочуючись, ніби кораблик. Я пускаю по поверхні води спочатку один великий росток, а за ним і наступні. Спочатку латаття дуже мало, і я вибудовую яку-небудь дрібну стежину посередині. А мені треба йти до берега. Дихаю далі, уявляючи танець, і відчуваю, як латаття закручується, пускаючи маленькі ростки у різні боки. Нарешті! Нарешті виходить прив’язатись до берега! Я щасливо вдихаю повітря, тішачись, що виходить. Але латаття, яким я так важко й повільно проникала по воді, повільно зсихалось і, знову переламуючись, опускалось на дно.

Я розчаровано підняла очі на берег й обернулась до тітки.

— Ти занадто швидко пустила емоцію в свій розум. Спочатку навчись беземоційно єднатись з рослиною, а тільки вже тоді направляти на неї емоцію, коли стабілізуєшся. Далека відстань — це багато енергії, яку віддаєш, і, якщо хочеш далі тримати латаття на поверхні, мусиш ще брати енергію.

— Але я не вмію одночасно брати й віддавати, — пирхнула я. Теорію я знала, але настільки сильно взаємодіяти з даром я ще не вміла. От якби я була даронаслідницею, як сестра…

— Вчись. Ти ж скоро будеш одружена, то як будеш себе захищати, крім як скручувати плющем свого ненаглядного? — засміялась тітка Сі. Вона не зі зла це сказала, але я розізлилась не на жарт. Очі дивно блиснули. Я побачила краєм ока, як Себастьян на кілька секунд відхилився, ніби стримуючи сміх, і, дуже швидко опанувавши себе, знову щось креслив палицею по землі.

— Ось, напрям її на дно. Напрям емоцію на дно й відчуй, як забираєш з дна більше злості.