ІV. Удома

— Я вдома.

У вітальні, схиливши голову над книгою, сиділа мати. Її біляве волосся було закручене й забране у гульку. Таку тугу, наче від цього залежало її здоров’я. Вона глянула на мене, дивно усміхнувшись — в принципі, як завжди, — і спитала:

— Де бувала?

— Як завжди, пройшлась до берега.

Мати кивнула і опустила голову униз. Більше їй нічого було спитати, і я її розуміла, бо теж бажала швидше покинути вітальню.

— Піду в кімнату. Якщо потрібна допомога, заклич Себастьяна, я одразу спущусь.

— Гаразд, гаразд. Не переживай, я впораюсь. Можеш бути вільною.

Ненавиджу, коли вона так каже. Ніби дає добро на життя, проживання удома. Ніби ці стіни на мене не давлять, але з її «можеш бути вільною» — стискають так боляче й б’ють по голові.

Ненавиджу.

Стискаю кулаки, змушуючи нігтям ввігнатись у старі рани, лиш би не сказати зайвого. Піднімаюсь по сходах, чуючи, як Себастьян іде на кухню. Тепер залишилось закрити двері й спуститись униз по стіні, сидячи так кілька годин. Дивитись у вікно бездумним поглядом. Згадувати усе і просити Ліра забрати пам’ять, щоб не було так боляче.

Ще два сезони — і буде бал.

Два сезони примарної свободи — і мене віддадуть, як товар. Моя мітка кропиви сильно запекла, нагадуючи про себе мурашиною кислотою. Вона знаходилась нижче лопаток, тож мені в той самий момент дуже й дуже сильно захотілось її видалити. Шкода, що це неможливо.

Кропива сильно закрутилась, і я відчула, як вона починає ганяти кров по венах. Мабуть, вона зараз червона. Під час сильної люті я мерзну, тож вона «рятує» мене теплом.

— Ліре, як же я ненавиджу все це. Дай мені терпіння, — промовила тихо я, опускаючи погляд вниз і обіймаючи себе руками. Я закрила двері, тож тепер можу побути сама з собою. Наодинці. Дістаю з секретної шкатулки заспокійливе і одним махом випиваю флакон.

Сьогодні я не тренувала силу. Тільки зігнала злість на рододендронах, замість того щоб потренуватись. Сьогодні я не засну — знову, крутячись у ліжку, а потім, різко встаючи й підходячи до вікна, буду довго вдивлятись у море.

Кілька годин залишилось до ранку. Можливо, я навіть посплю під час них, а потім так само різко прокинусь і піду з самого ранку в сад.

Закриюсь, як завжди, поплачу біля троянд і втечу у ліс.

Тренуватись.

Минув ранок, та наступив день.

— Я приніс тобі морс. Можливо, хоч трохи відволічешся від цього?

Я скрипнула зубами й набрала повітря у легені. Пора відповідати. Кілька годин тому я тихо плакала біля дверей своєї кімнати, а вже зараз самостійно тренуюсь до виснаження.

— Я вирішила знову спробувати, — забираю руку з плюща, який ще кілька секунд тому намагався дотягнутись до дерева й обкрутити його.

— Ти пробуєш це зробити уже дев'ятий раз. Не впевнений, що стільки тренувань тобі піде на користь.

Я знову скрипнула зубами. Та що ти взагалі розумієш і куди лізеш? Я не хочу, щоб ти колупався усередині моєї душі, і тим більше вказував, чи достатньо я виснажилась на сьогодні. Не твоє діло. Та й узагалі, звідки ти знаєш, скільки разів я це пробую? Невже ти далі стежиш за мною…

Плющ трохи пригнувся до землі, імітуючи змію при нападі. Чорт, знову не стрималась.

— Вибач. Я не хотів тебе розізлити, — таким же рівним тоном проговорив Радрік. Він знову підняв на дівчину очі, бачачи тільки попереду себе її спину. Але вона виражала спокій, і тільки плющ навколо видавав її настрій. Він не стримався, а мав би.

— Наступного разу цей плющ зіб’є тебе з ніг, май на увазі, — таким же рівним тоном, як у хлопця, промовила я.

Як же він часами бісить.

— Я вже зрозумів. Так будеш морс чи ні? Тебе ще шукала Горліція, напевно, щоб зачитати настанови про бал.

— Ааа, ну так. Подія року. Мене вже обговорюють, як товар, наготовлений для кровожерливих матусь і їхніх синів, — я знову вдихнула повітря, різко видихаючи і повертаючись. Моє обличчя далі не виражало емоцій, але кулаки знову були стиснутими і продавлювали кров на долонях.

Я розстиснула долоні і випрямилась, дивлячись йому у вічі. Прямо. Він лиш трохи сіпнувся і підійшов ближче, протягуючи пляшку морсу, наповнену рівно наполовину. Ну, раз так просиш…

— Ти ж можеш вибирати собі чоловіка, хоч і ведеш себе, ніби не маєш вибору зовсім. Багатьом таке й не снилось. Горліція дійсно тебе любить, просто хоче забезпечити усе так, щоб не було проблем.

Плющ приник до землі, тихо дихаючи, ніби людина. Я похилила убік голову, посміхнулась і відповіла:

— А якщо я захочу вийти за тебе заміж? Або, як сестра, за даронаслідника? Або раптом — за буревійника? М? — далі усміхалась я, навіть не блимнувши.