ІІІ. Внутрішні переживання

Розалія

Я підхопила камінець і жбурнула у воду. Десь збоку точно був Себастьян, але він нічого не скаже матері.

Він мовчазний слуга, незамінний. Стереже, ніби я можу піти і втопитись. Але я не піду. Ненавиджу смак солоності на горлі.

Повільно повертаю голову вбік і бачу закохану парочку — вони біжать по берегу геть без взуття. Дурні. Камені врізаються у стопи, залишаючи синяки й неприємні рани, але вони далі біжать і сміються. Дурні.
Ненавиджу їх.

Вони отримують задоволення від болю, якого самі ж собі завдають. Але разом. Разом самі придумали його і біжать, тішачись, як дурні.
Ненавиджу.

Рододендрони на секунду зігнулись вбік, а цвіт, який недавно розпустився, засох. Оранжевий колір вицвів, а божественний раніше запах квіток згнив. Листочки почорніли й посипались униз. Для них наступила зима, хоч зараз середина літа.

Я зітхнула і вирішила йти додому. Доведеться трохи потерпіти: можливо, матір буде достатньо зайнята, щоб не замітити мене й пройти повз зі своєю біллю, не глянувши.

Вони дивляться на мене, але не бачать.
Вони слухають мене, але не чують.
Вони тримають, але не торкаються.

Я відчуваю себе у золотій клітці, особливо коли повертаюсь до замку. Його купол з шипів троянд затягує в стан сірості, хоч як я обожнюю рослини. Я відчуваю там відсутність батька. Я відчуваю відсутність Шарлотти, хоч мені й боляче бути разом з нею.
Бути без неї виявилось болючішим.

У мене часто болить голова. Я вже не так вміло керую своєю силою, як перед моментом становлення даронаслідниці. Тоді я була на вершині, я думала, що це я зможу захистити усіх. Сестра постійно доглядала за мною та мамою, тож я хотіла перейняти цей вантаж на себе. Я хотіла, щоб вони відпочили. Щоб вони більше не займались цими справами.
Я просто знову стисну руки так сильно у долонях, що у мене залишаться шрами від нігтів. Стисну зуби до болю у щелепі, відчую біль усередині. Знову повертатиму фізичний біль, лиш би перекрити внутрішній.

Я більше не можу так. Я більше не можу тренуватись, виснажуючись до стану, коли я починаю різко засинати. Не бачити снів — тільки тоді, коли вимучуюсь до шуму у голові.
Нервово засміялась.
Мені не можна тут довго сидіти. Не можна, інакше виникне думка залишитись тут і не вертатись додому. І відколи повернення додому стало чимось настільки неприємним?

Дівчина глянула на зів’ялі рододендрони і мимоволі згадала недавню розмову з цілителем.

— У Вас особливий стан психічного здоров’я, який називається леофаном. Зазвичай він наступає набагато пізніше. Це ослаблення сили та втрата контролю на фоні постійного стресу, гніву та болю. Ви закрили думки і спогади у собі дуже глибоко; це щось таке, що сильно розриває Вас усередині. Ви не впускаєте це у себе, не проговорюєте з іншими, тримаєте все під контролем. Дар усередині Вас відкликається і хоче відновитись. Та не може.
У Вас часто болить голова, наявний тремор рук після тренування; Ви не можете заснути годинами, а потім провалюєтесь у сон на 12–16 годин. Ваш дар спрацьовує через раз, рослини часто не слухаються, і мітки починають повільно вицвітати або скаженіти. Ви казали комусь про це? — серйозно спитав цілитель Амікус.

Розалія, стиснувши міцно зуби, нерішуче зробила помах головою. Ні. Ні, вона нікому це не говорила.

— Зрозуміло. Я пропишу Вам заспокійливе і буду навідувати у різних місцях Розену щотижня; тут необхідний нагляд. Я скажу Вашому слузі ніколи не відходити від Вас, навіть у моменти розмов з матір’ю. Видумуйте, які хочете причини, але він ніколи не має Вас покидати. Він впорається з цією задачею?

— Тоді я поговорю з ним. Збільшуйте кількість тренувань, пані Сі мусить Вас тренувати частіше. Концентруйте усю увагу на вивченні бойових мистецтв. Не залишайтесь наодинці більш ніж на два дні. Навідуйте Годрі.

— Чому саме Годрі? — здивувалась Розалія.

— Тому що Ви знаєте, ким він працює. Він нічого не скаже іншим, якщо попросите. Він зможе вислухати і вчасно змовчати або підтримати. Він саме той, хто потрібен на даному етапі, — промовив твердо Амікус.

Його окуляри відхилились нижче, і Розалія вперше заглянула на його великі карі очі без скелець окуляр. Він тут же натягнув окуляри вище і, прочистивши горло, промовив:

— Вам потрібно розпочати лікування негайно. В разі відхилення рекомендацій можлива повна втрата сил, — відчеканив Амікус.

Розалія побіліла. Вона хотіла захистити родину, а не стати однією з примар. Її мозок і психіка знищували її силу — вона повільно почала згасати. Але вона думала, що це просто стрес через Лілейний бал.

Дівчина піднялась, стискаючи кулаки, і встромила нігті до крові. Вона продовжувала стискати кулаки і, виходячи з кімнати, навіть не замітила, як кров скрапувала на підлогу. Після неї повільно і тихо до кімнати ввійшов Себастьян, одразу закрив двері й присів на стілець.

Розалія старалась підслухати, про що вони говорять; вона старалась з усіх сил забрати думки і головний біль геть. Не виходило. Шум у вухах від серцебиття перекривав будь-які звуки — вона не чула нічого. Навіть себе.

Згадуючи цю зустріч з цілителем, Розалія дивиться далі на мертвий рододендрон. Вітки осушились настільки, що їхній тріск від вітру можна було відчути в іншому кінці Розену.

Зібравшись із силами, вона обертається, киває Себастьяну. Він повільно киває у відповідь, пропускаючи дівчину вперед, і так само зі схиленою головою прямує за нею.

Рододендрони скрючились так, ніби їм звеліли вмерти. Останній погляд на них — і вони знову стали як раніше. Живі. Але такі ж нещасні, як і дівчина.

Пора прикидатись живою далі. Пора іти до мами.