І. Я відкрию завісу

Уявіть собі дівчину, яка однією думкою розкриває цвіт троянди, заставляючи ту буяти пишним цвітом. Або плодоносні дерева, які м'яко схиляються до її голови, шелестячи листочками.

Або смертельні ягоди, які сипались вздовж стежки, коли проходила вона.

Це — я. 

Одні кажуть, що я тиха й ніжна, як пролісок; а інші — що я мов та кропива, яка цвіте ніжно-фіолетовим цвітом та приношу біль при дотику. І тільки я знаю, що незабаром стану центром сімейної шахівниці в цій історії, тягнучи нитку долі вздовж королівства чотирьох стихій.

Чи хотіла я цього? Можливо, десь усередині, я завжди хотіла уваги. Її завжди здобувала сестра, просто тому, що вона була першою. 

Першою здобула силу. Першою стала королевою, першою дитиною в сім'ї. Перша, перша, перша... Біль роздирала мене на дві частини, а можливо й на більше. Я заздрила, а можливо й ненавиділа її усередині душі.

Але я не бажала їй зла. Не бажала їй нещастя чи смерті. 

Я бажала просто втекти і не повертатись. Принаймні доти, доки стихне шум навколо Лілейного Балу, і мене перестануть вважати цінним реквізитом.

– Розаліє, агов, – чиясь велика долоня помахала перед обличчям Розалії, яка сиділа розфукувавши погляд. Вона вже кілька хвилин просто роздумувала про бал, дивлячись на кількість тих платть, які виносила її служниця Алія в зал.

– Я тут, я тут. Все гаразд, – промовила швидко Розалія до хлопця, який ніяково усміхнувся, знову повернув голову до Алії і промовив:

– Цю точно забери. Цей шматок тканини вводить в транс навіть найпрекраснішу дівчину в Розені, – підмигнув Радрік своїми ніжно-блакитними очима Розалії, очікуючи на бодай якусь реакцію. Служниця Алія, яка підносила одне плаття за іншим, легко усміхнулась. Алія була такої ж тілобудови як і Розалія, дуже часто усміхалась, настільки часто, що ніхто й не знав, якого кольору її райдужка очей. У неї коротке світло-золотисте волосся, туго заплетене у маленькі коси. І дуже багато браслетів на одному з зап'ясть.

«Ну чому не можна вдягати свої звичні, прості сукні? Або мої улюблені, не пишні, і внизу скручені навколо ніг лентами для зручності? Що б таке зробити, щоб мені дозволили їх носити щодня...», – перекинуло на кілька секунд Розалію у інше русло думок.

– Я... Я задумалась насправді зовсім не про плаття. Я би хотіла утекти кудись далеко, так, щоб цей бал провели без мене, і мені не довелось вирішувати свою подальшу долю. Тим більше пов'язуючи її з якимось сконцентрованим на владі, тендітним і егоїстичним чоловіком, – бундючно промовила Розалія, махнувши на вихід Алії, на що служниця сумно взяла величезну стопку суконь, вислизнувши з залу. І як тільки їй вдалось занести таку велетенську купу одягу одразу? Відчуття, ніби сукні заважали Алії дихати, не те що рухатись.

Шлейф різнокольорових суконь понісся геть з зали, а за ними і спокій Розалії.

– Чому одразу така характеристика чоловіка? Ти не задумувалась, що, можливо, знайдеш того найвідважнішого, красивого лицаря з дівочих мрій, який кохатиме тебе понад все життя? – промовив, розтягуючи кожне слово Радрік. Його чубчик закручених темних локонів схилився убік, знову відкриваючи зору його очі. Очі неба, очі кольору спокою моря.

Розалія гмикнула, встаючи з ліжка і підходячи до стіни великої зали, на яку зовсім не вписуючись в декор підпирався дерев'яний стовбур.

Витягуючи зі стовбура ножі, вона відійшла назад до ліжка і присівши на нього, почала почергово закидувати ножі у мішень.

Радрік простежив за нею поглядом, не здивувашись ні на мить поведінці дівчини, лиш трохи скривившись її впертості.

Він прикрив очі, і під звуки врізання ножів у дерево впав на ліжко, розкинувши руки. 

Уявивши, як Розалія шматує свого майбутнього чоловіка тими ножами (або скручує плющем і дусить його за шию) заставило Радріка скривитись, і з кожним новим звуком метання ножів його нервовий тік тільки зростав.

– Можливо, тобі дозволять не йти на бал зовсім. Цей бал тільки для показного спокою родин, – промовив м'яко Радрік, піднімаючись та спираючись на лікті, щоб краще бачити Розалію.

– Так, а ще цього року до нас прийде Червона Пані і буревійники почнуть літати у повітрі, – скривилась Розалія, на секунду прищурюючи очі і закидаючи черговий ніж у ціль. Її голова шалено боліла, а ліва рука, якою вона тренувалась майже щодня, тремтіла від болю.

Радрік голосно зітхнув, відкидаючись назад на спину. Він почав детально розглядати стелю зали. Навколо стелі були закручені у спіраль стебла винограду, а по центрі стелі розквітали квіти Рододендрона. Зала наповнювалась запахом цієї квітки, розслаблюючи, але тепер цей аромат ніби душив гнітючістю Радріка.

Ця зала – особисті покої Розалії в палаці Розену. Сьогодні вона мала, як завжди, один раз в тиждень перебувати всередині палацу, що вона, легко кажучи, ненавиділа. Решту днів дівчина проводила з тіткою Сі біля озера та лісу, або біля моря Садос. Жила ж вона в невеликому будинку біля водоспаду, в далені від чужих очей. Там було легше дихати: дотримування етикету в палаці вимагало витрачати купу сил, багато чужих поглядів насторожували дівчину. Вона була дуже рада полишити покої і жити в сімейному будиночку – але цього року все зміниться. Вона буде змушеною жити половину року в палаці...