І. Я відкрию завісу

— Вона ходила двічі до північної вежі. Заходила з різних дверей. Я довго чекав під вежею, але після зборів не зміг за нею стежити, — тихо промовив юнак у солом’яному капелюсі. Він нервово почухався брудними пальцями за вухом, шморгнув носом і втупився в свої діряві черевики. Помітив комашку, що повзла камінням поруч. Швидко розчавив її чоботом. — Вона зникла… а вежа так і не розкрилась. Я пробував залізти до вікон, щоб хоч якось пробратись усередину, але впав, — юнак скривився і, згадавши щось, стривожено глянув на чоловіка навпроти.

— Хтось замітив? — сердито спитав чоловік, стискаючи ніж у руці. Дурний хлопчина не бачив ножа, бо чоловік одразу сховав його в рукав.

Юнак здригнувся від голосу. Він страшенно боявся цього чоловіка.

— Н-н-ні… н-н-ніхто н-н-не бачив… — пробелькотів він.

Завжди заїкався саме тут — коли звітував про стеження за дівчинкою. Шкода її звісно... Але їсти хотілось точно більше, ніж бути праведним.

У звичайному житті хлопчина ніколи не заїкався. До першої зустрічі з паном. Від нього віяло чимось гидким, як гнилі й мокрі яблука осінню; і одночасно ти відчував тривогу. Небезпека.

— Більше ніколи так не роби, — прошипів чоловік. — Я казав стежити за нею, а не лізти, як дурень, у вікна. Ти б ще на дерево заліз. — Він сильніше стиснув ніж і глянув на хлопця з презирством, ніби той був порожнім місцем. — Продовжиш наступного тижня. Пам’ятай про карту і ходи королеви. Повернешся без них — залишишся без монет.

Юнак швидко кивнув і, не озираючись, зник у тіні дерев. Не вистачало ще розлютити пана.

Чоловік рушив лісом в обхід. Завбачливо вийшов до ринку й чверть години крутився між прилавками. Зайшов у один намет, а вийшов уже в іншому одязі й з капелюхом. Тихою ходою дістався закинутої будівлі, а звідти — знову переодягнувшись — попрямував до замку.

До неї.

Тим часом я сиділа в покоях, а моя служниця Алія крутила сукнями, усмішкою спонукаючи вибрати бодай одну.

— Можливо, цю, пані? — Алія знову всміхнулась, поправляючи сукню, ніби це могло зробити її кращою. Я глянула на стіл, де спочивав золотистий конверт. Конверт від одного з даронаслідників.

Я зависла. Думки шалено крутились у голові.
Я могла однією думкою розкривати цвіт троянди, заставляти дерева схилятися до моєї голови; могла змусити смертельні ягоди сипатися під ноги ворогам.

Я — одна з представниць чотирьох стихій. Я маю відточувати свої вміння й знання, щоб захищати родину, а не підбирати сукні для балу. Сестри не було поруч; мама хворіє. Є тільки я і тітка Сі.

Хочу втекти. Не вертатись. Принаймні доти, доки стихне шум навколо Лілейного балу й мене перестануть вважати цінним реквізитом.

Алія помітила, як я скривилась, і, зрозумівши це по-своєму, мовчки відклала одну із суконь убік.

У зачинені двері постукали. За кілька секунд до мене долинув запах свіжоскошених трав… Хтось сів поруч.

— Розаліє, агов, — чиясь велика долоня помахала перед моїм обличчям.

Я кліпнула очима, повертаючись у реальність. Кілька хвилин я просто дивилась у порожнечу, роздумуючи про бал і про десятки суконь, які Алія виносила до зали. Схоже, це був голос Радріка.

— Я тут. Я тут. Усе гаразд, — швидко промовила я.

Хлопець ніяково усміхнувся, відвів погляд і знову звернувся до Алії:

— Цю точно забери. Цей шматок тканини вводить у транс навіть найпрекраснішу дівчину в Розені, — ніжно-блакитні очі підмигнули Розалії, очікуючи бодай якоїсь реакції.

Служниця Алія, яка підносила одне плаття за іншим, легко всміхнулась. Вона була тієї ж статури, що й Розалія, і усміхалась так часто, що ніхто вже й не пам’ятав, якого кольору її райдужка. Коротке світло-золотисте волосся було туго заплетене в дрібні коси, а на одному із зап’ясть дзвеніла ціла низка браслетів.

Цікаво, а якщо на час балу забратись на дерево і загорнутись плющем, мене не знайдуть?..

Думки на кілька секунд понесли Розалію зовсім в інший бік.

— Я… я насправді думаю не про сукні, — нарешті озвалась вона. — Я хотіла б утекти кудись далеко. Так, щоб бал провели без мене і мені не довелося вирішувати свою подальшу долю. Тим більше — пов’язувати її з якимось зосередженим на владі, тендітним і егоїстичним чоловіком.

Дівчина нетерпляче махнула Алії в бік виходу. Служниця сумно зібрала величезну стопку суконь і вислизнула із зали. Як їй вдалось понести цю гору одягу одразу — залишалось загадкою... Здавалося, сукні заважали їй дихати, не те що рухатись.

Шлейф різнокольорових тканин зник за дверима.

— Чому одразу така характеристика чоловіка? — промовив Радрік, розтягуючи кожне слово. — Ти ніколи не думала, що можеш зустріти того самого? Найвідважнішого, найкрасивішого лицаря з дівочих мрій, який кохатиме тебе понад усе життя?

— Тому що чоловіки в нашому роді — лише засіб для створення нових даронаслідниць, — гордо й зухвало промовила Розалія, дістаючи ножі. Як зручно — підв’язка на нозі витримувала аж цілих шість клинків! — Уся влада, хочуть вони того чи ні, завжди належить Меринам. Завжди жінкам. То навіщо мені одружуватись? Можливо, існує бодай якийсь шанс бути як тітка Сі… 

Розалія дуже активно і швидко почала закидувати усі ножі в стовбур дерева. Радрік засмучено видихнув. Потім різко втягнув повітря й озвався знову:

— Мені казали, що її коханий загинув. Тому вона так і не вийшла заміж. Ти колись чула, щоб вона говорила про своє минуле?

Розалія гмикнула. Підвелась з ліжка й підійшла до стіни великої зали. Спертий на стіну велетенський стовбур ніби насміхався над золотистим образом покоїв. Витягуючи з нього ножі, вона повернулась назад і, сівши на край ліжка, почала по черзі жбурляти клинки в мішень. На долонях з'явились нові рани від стискання ножів. Кров, кров, кров... Мітка троянди шалено закрутилась на щічці дівчини, трохи обпікаючи шкіру.