Глава 16. Танці під зірками

Королева Шарлотта стояла біля одного з великих вікон у залі, її темне хвилясте волосся спадало на плечі, а зелене плаття підкреслювало її величність. Король Адріан підійшов до неї з легкою усмішкою, нахиляючись та цілуючи у щоку.

— Я помітив, що Джофе запросив Розалію на танець, — почав він, зупинившись поруч. — Ти виглядаєш занадто спокійною для такої події.

Шарлотта хитро посміхнулася, перевівши погляд на чоловіка.
— Я навчилася приховувати тривогу, коли це потрібно. Але ця ситуація... більше схожа на виставу, ніж на реальний інтерес.

Адріан нахилив голову, його золоті очі мерехтіли цікавістю.
— А що ж із нашим давнім другом Радріком? Він здавався таким затятим... Так хотів першим Розалію забрати на танець.

Шарлотта зітхнула, дивлячись у залу.
— Радрік грає не за правилами. Він підслуховує, загрожує моїй сестрі, як раніше намагався загрожувати мені... Таких, як він, треба тримати на подалі. Та й...У нього не було вибору, як тільки він приніс квіти серцецвітки, — зітхнула королева, — він показав, що геть не знає нашої квіточки. Вона ж ненавидить їх!

Адріан кивнув, задумливо тримаючи руку на підборідді.
— І тепер...Джофе. Стихійники завжди любили драму. Думаєш, утнуть щось новеньке?

Шарлотта глянула на центр зали, де Джофе впевнено вів Розалію в танці, і додала:
— І не сумніваюсь, — перевела погляд на Себастьяна, який в цей момент легко плескав по спині Федделя. Чоловік явно показував роздратування танцем Розалії та Джофе. 

Етери, задоволені діями Джофе, вирішили приєднатися до танцю. Джеральд, глава сім’ї, разом із Мелісандрою вийшли на середину зали, почавши танцювати.

Раптом легкий вітер, піднятий магією Джеральда, промчав через залу, гасячи вогонь у смолоскипах.

— Що відбувається? — пролунав голос із натовпу, наповнений розгубленістю.

Зала потонула у темряві, лише бліде світло місяця проникало крізь вікна. Але за кілька митей навколо Джофе, юнака-стихійника, піднялися десятки маленьких кульок води. Вони здійнялися вгору, наповнюючи простір м’яким сяйвом, схожим на зірки.

— О, подивіться! — ахнула одна з жінок, і залу наповнили схвильовані вигуки.

Сяючі «зірки» повільно кружляли над головами присутніх, створюючи атмосферу чарівності. Декілька пар, натхнених видовищем, вийшли на центр зали, приєднуючись до танцю.

Шарлотта перервала розмову з Адріаном, легко торкнувшись його руки.
— Ходімо, мій королю. Ми не можемо залишатися осторонь такого приємного видовища.

Адріан усміхнувся і, взявши її за руку, повів у центр зали. Їхня постава була ідеальною, рухи гармонійними, а погляди — сповнені кохання та взаємоповаги.
 

Наприкінці зали, виглядаючи з-за масивних колон Алія, вишукувала поглядом свою пані. Для неї це був момент гордості й захоплення: Розалія виглядала так, наче була справжньою королевою балу.

Алія навіть не помітила, як до неї наблизився Джордан. Високий, чорнявий охоронець короля з усмішкою схилив голову в привітанні.

— Аліє, яка радість вас знову побачити, — почав він, його голос був низьким і трохи грайливим.

Алія спершу здригнулася, але потім швидко заспокоїлася. Вона вже звикла до його манери з’являтися нізвідки й починати розмови, сповнені натяків і легкого флірту.

— Джордане, — сухо відповіла вона, киваючи у відповідь. — Я на службі.

— О, звісно, ви завжди віддані своїй пані, — відповів він, але його усмішка залишалася лукавою. — Та хіба не втомлює вас ця буденність? Адже світ за стінами цього замку — безмежний і сповнений пригод.

Він нахилився ближче, немов змовляючись:
— Як щодо того, щоб одного разу покинути цей зал і поїхати далеко-далеко? Я покажу вам місця, про які ви навіть не мріяли.

Алія подивилася на нього з пильністю в очах, але її щоки злегка порожевіли.
— Моя пані — моя відповідальність, — твердо сказала вона. — І якщо ви думаєте, що ваші слова можуть мене спокусити, то ви помиляєтеся.

Джордан усміхнувся ще ширше, ніби отримав саме ту відповідь, на яку сподівався.
— Ви неймовірні, Аліє. Завжди стійкі, завжди прямі. Але я не здаюся так легко, — прошепотів він зовсім близько, обдавши полум'яним диханням стривожену Алію.

Він ще раз уклонився, трохи демонстративно, і відійшов на кілька кроків, залишаючи її з думками. Алія зашарілась з таких дій чоловіка, задумавшись. Повернувши свій погляд до Розалії — відчула теплу хвилю гордості за свою пані.

Розалія, яка продовжувала танцювати з Джофе, виглядала напруженою. Її щоки були почервонілі, а рухи — дещо невпевненими, нервовими. Вона спробувала зробити оберт, але ненароком спіткнулася, і її тіло хитнулося вперед.

Джофе миттєво відреагував. Він упіймав її, міцно притягнувши до себе.
— Ви будете завжди в безпеці біля мене, — прошепотів він, нахилившись до її вуха. — Зі мною не доведеться підніматись одній, — я завжди Вас ловитиму.

Ці слова здалися Розалії майже символічними. Вона подумала, що він говорить не лише про цей момент, але й про майбутнє. Серце забилося швидше, але вона змусила себе заспокоїтися, продовжуючи танець із Джофе під світлом сяючих «зірок».
 

Горліція вийшла з-за колон, її біле волосся мерехтіло в світлі сяючих кульок, що плавали під стелею. Погляд зосереджений, але водночас спокійний. Вона направилася до одного з куточків зали, де біля столу сидів Мілдгар, дід Радріка, і, здавалось, був повністю поглинений власними думками.

Мілдгар був старим чоловіком із сивим, трохи скуйовдженим волоссям і зморшкуватим обличчям, яке випромінювало доброту. Його пальці невпинно перебирали щось на столі, ніби він уявляв собі, як тримає в руках майбутній витвір мистецтва.

— Мілдгаре, — м’яко промовила Горліція, зупинившись поруч. — Ви не проти, якщо я трохи порушу вашу тишу?

Старий повільно підняв голову, і на його обличчі з’явилася легка усмішка.
— Ваша Високосте, завжди радий вашій компанії. Що привело вас до цього куточка?