Глава 14. Квіти серцецвіту так не прикрасять тебе, як шлюб зі мною

Джордан, високий чорнявий чоловік із пронизливим поглядом, стояв біля дверей покоїв принцеси з мечем, на якому було вирізьблено "În slujba regelui". Його широка усмішка і впевненість, здавалося, могли підкорити будь-кого. Він весело фліртував із Алією, служницею принцеси, що виглядала скромно і типово для прислуги, але мала характер, який виділяв її серед інших.

— Невже вам, Аліє, ніколи не спадало на думку залишити замок і подивитися, як живе світ за його стінами? — питав Джордан, нахиляючись трохи ближче.

Алія відвела очі, явно зніяковівши, але в її погляді блиснула твердість.
— Мої обов’язки тут, пане Джордане, і я їх не залишу.

Раптом із глибини кімнати почулося нетерпляче:
— Аліє! — голос принцеси був досить гучним, щоб змусити служницю підскочити.

— Дуже шкода, бо така квіточка, як ви, потребує пригод і веселого життя, — підмигнув Джордан, і за мить відчулись кроки Розалії, що наближались до парочки.

Алія квапливо оглянулася, але Джордан зник, наче розчинився у повітрі.

За мить Розалія відчинила двері й виглянула в коридор, побачивши там Алію, стурбовано кинула поглядом по коридору.  

Принцеса примружила очі, підозріло глянувши на неї, але промовчала, тягнучи за руку Алію всередину покоїв, і закриваючи при цьому голосно двері. 

— Сьогодні все має бути ідеальним. Я маю бути ідеальною, — нервово почала смикати себе за плаття Розалія, — тому мені не потрібно, щоб ти кудись зникала.

— Я розумію, Ваша Величносте. Більше такого не станеться, — зніяковіло далі вела Алія, — Ви сьогодні надзвичайно красиві. Залишаємо шпильки чи все ж змінюємо зачіску?

— Витягай їх геть. Буду з простою зачіскою, ті шпильки лише по голові б'ють і залишають рани, — знервовано промовила Розалія, чухраючи голову, і посмикуючись носиком від болі. Алія тим часом забирала усі шпильки, відкладала їх та розчісувала довге, хвилясте біляве волосся красуні.

— Сьогодні Ви будете найпрекраснішою в залі. Коли розпочнемо Вас одягати?, — відказала Алія, далі легко посмикуючи за шпильки.

— Десь за чверть години. Так, щоб на нас трішки зачекали, — єхидно сказала Розалія, нахиливши голову убік і підмигнувши Алії. Та, в свою чергу, тихенько засміялась і прийнялась змінювати зачіску.

Тим часом Радрік, колишній наречений королеви Шарлотти, уважно оглядав свій одяг перед дзеркалом. Його довге каштанове волосся було акуратно зачесане, а темно-зелений камзол підкреслював його статуру.

Але цього було недостатньо.

Він був твердо переконаний, що повинен привернути до себе увагу на балу, показати, що не втрачений для високого товариства.

Він вирішив вирушити на найвищу точку півострова, щоб зірвати там рідкісний серцецвіт — квітку, що символізувала відданість і красу.

Наближався час сутінків, але Радрік не вагався. Зібравши найкращий одяг і взявши довгий ніж, він покинув замок, рухаючись до крутих скель.

Поки він забирався на скелі, побачив дуже схожий корабель до того, на якому була його Розалія. Скривившись, та взявши ніж у рота, щоб забиратись двома руками на скелю, почав швидше забиратись вгору. Не вистачало ще йому прийти на бал опісля Розалії і клятих буревійників.

Замок Розен кипів від метушні. Служниці поспішали коридорами, приносячи коштовні келихи та розставляючи столи. Вже чути було, як наближається буревій: повітря ніби насичувалося тривогою та напругою.

Першими прибули стихійники. Їхня запряжена карета, закутана ураганом, виглядала фантастичною. Вони приземлилися з шумом і вихором, який підняв пил біля воріт замку. Їхні барвисті вбрання сяяли, а впевнений вигляд говорив про те, що вони не бояться виділитися. 

— Стихійники! — прошепотіла одна з молодих жінок у натовпі, прикриваючи рот віялом.
— Подивіться, як вони виглядають! — додав інший чоловік, розгладжуючи свій камзол, ніби боявся, що поруч із ними виглядатиме неохайним.

Старший із сім’ї, чоловік у синьому вбранні, виглядав як уособлення грози. Його високий зріст і міцна статура надавали йому величного вигляду, а глибокі сині відтінки його одягу нагадували про грозове небо перед бурею. Його очі були темними, блискучими, ніби в них відображалися далекі блискавки, а волосся було густим і темним, як грозова хмара. Аристократ, представник сім'ї Етерів, Джеральд стискав свою дружину за руку та з легкою усмішкою ввійшов до зали.

Рухи його були стриманими, але в них відчувалася прихована сила, яка могла проявитися в будь-який момент. У кожному його слові звучала твердість, а його присутність змушувала відчувати повагу та деяке побоювання.

Поруч із ним стояла жінка, трохи молодша за віком, але не менш вражаюча. Її горда постава і рішучий погляд відразу ж привертали увагу. Її вбрання, глибокого червоного кольору, нагадувало полум’я, що виривається з вогнища. Волосся, зібране у складну зачіску, мало відтінок мідного вогню, а шкіра сяяла теплом, ніби вона дійсно мала в собі частинку вогню. Мелісандра Етер рухалася з витонченою грацією, але в очах був відблиск палаючої рішучості. Її гордовитий вигляд свідчив, що вона звикла до уваги й поваги, і завжди домагалася свого.

— Не забувай про нашу розмову перед приїздом. Щоб не показувала нікому справжніх намірів, — проговорив, ледь ворушачи губами, чоловік. 

Мелісандра підвела праву руку вгору, доторкаючись до волосся, а навколо її пальців утворились промінчики сонця. Через кілька секунд сонце зникло, і з'явилась веселка -  осяюючи залу. Таким чином вона давала згоду почутого від свого Джеральда.

Слідом за ними йшли троє -  дорослий хлопець років двадцяти - Джофе, з маленькими крапельками над головою, які кружляли та робили з веселки матері багато відблисків навколо, та двоє дівчаток-близнючок років тринадцяти - Міла та Ніла. Дівчатка взаємодіяли з рослинами у залі; хоч вони й не були Меринами, та все ж стихія землі дозволяла їм керувати тим, як вони будуть вести себе.