Глава 13. Бранець з білявим волоссям

Сонце вже ховалося за горизонтом, і замок Розен поступово поринав у передвечірню тишу. Королева Шарлотта спускалася крутими кам'яними сходами з башти, прямуючи до виходу з замку. Її легка сукня, кольору сутінкової троянди, ледве торкалася сходів, а золотисто-темне волосся виглядало майже ефірно у світлі смолоскипів, які горіли на стінах.

За кілька кроків від неї трималася служниця, яка мовчки спостерігала за шляхом королеви. Її обов’язок — бути поруч, але не заважати, і вона виконувала це з повною відданістю.

Коли Шарлотта досягла виходу з замку, її погляд впав на масивну стіну, порослу густим плющем. Зелене листя виглядало щільним, майже непроникним, але королева знала секрет цього місця. Зупинившись перед стіною, вона простягла руку до плюща, і його листя підкорилося її волі. Плющ почав розходитися, ніби живий, відкриваючи прихований прохід. Старі, вкриті різьбленням дерев'яні двері з'явилися з-за зеленого покриву, виглядаючи так, ніби її ніхто не торкався століттями.

Шарлотта на мить затримала руку на дверях, ніби перевіряючи їхню міцність, а потім обережно відчинила. Вона увійшла всередину, і як тільки двері зачинилися за нею, плющ негайно накрив їх ще щільнішим шаром. Зовні залишалося тільки враження звичайної зарослої стіни, наче ніякого входу там і не існувало.

Приміщення, куди зайшла Шарлотта, було прохолодним і наповненим відлунням тиші. Стіни підземелля складалися з гладкого чорного каменю, з якого був побудований увесь замок. Тільки слабке світло смолоскипа в руках королеви освітлювало вузький коридор, який вів далі вглиб.

Королева крокувала вперед, обережно вдивляючись у напівтемряву. Тут, у найпотаємнішому куточку замку, зберігалися таємниці її роду — секрети, які знали лише королеви сім'ї Меринів. Плющ, який приховував двері, був частиною її сили, частиною живого зв'язку з рослинами, переданого їй по жіночій лінії.

Шарлотта знала: ніхто не зможе знайти цей прихований прохід, поки вона сама цього не захоче. І навіть її служниця, яка чекала зовні, не здогадувалася, що саме тут знаходиться.
 

Ця схованка була не лише місцем спокою, а й таємним прихистком для жінок роду Меринів. Протягом декількох поколінь лише даронаслідниці знали про існування цього прихованого простору, віддаленого від сторонніх очей і навіть найвідданіших слуг. Тепер цей секрет належав Шарлотті.

Крокуючи довгим коридором, стіни якого прикрашали портрети аристократів минулих століть, королева помічала невеликі квіткові орнаменти, вплетені в рами. Кожна деталь нагадувала їй про силу її роду, приховану в рослинах, та про обов’язок, який лягав на плечі кожної з жінок її сім'ї.

В кінці коридору вона повернула праворуч і вийшла в простору залу. Смолоскипи, що горіли на стінах, наповнювали кімнату теплим світлом, яке тріпотіло в такт невидимому віянню. У центрі кімнати її погляд одразу ж впав на стілець, до якого був прив’язаний молодий чоловік.

Він спав, але обличчя видавало його стан — втомлений, злегка блідий, з темними колами під очима. Його руки були зв’язані, а голова схилилася набік, ніби в пошуках зручнішого положення. Навіть у такому стані в його зовнішності залишалася деяка благородність, від якої серце Шарлотти стиснулося болем.

Цей бранець був зрадником корони. Він зрадив свою вірність, поставив під загрозу замок і знищив довіру, яку колись мав. І все ж королева знала його.

Вона наблизилася на кілька кроків, дивлячись на нього, і її очі наповнилися гіркотою. Відчути біль втрати й розчарування, знаючи, що йому не буде пощади, було майже нестерпно.

— Як шкода… — прошепотіла вона, більше собі, ніж йому. Її голос був сповнений суму.

Нахилившись, швидко закинула до верхньої кишеньки сорочки бранця квітку. Той наче не замітив.

Шарлотта знала, що не зможе врятувати його. Вчинене ним було занадто серйозним, щоб навіть її слово могло змінити вирок. І все ж вона відчувала тягар цієї ситуації. Щось у її серці не могло змиритися з тим, що він опинився тут, у цих стінах, створених для захисту, а тепер став полоненим, приреченим на страту.

Королева закрила очі й зробила глибокий вдих. Її м’яке, але впевнене обличчя не видавало жодних емоцій, коли вона відвернулася, щоб піти. Їй ще належало знайти в собі сили зустріти бал і тих, хто збиратиметься у дзеркальній залі. Але тепер ця ніч стала ще важчою для її душі.

Молодий чоловік, прив'язаний до стільця, мав біляве волосся, яке тепер безладно спадало на його чоло. Воно виглядало так, ніби колись було старанно вкладене, але тепер втратило свою охайність через випробування, яких він зазнав. Його обличчя, хоч і змарніле, все ще мало риси, які нагадували про минулі часи — часи, коли він був частиною королівського оточення.

Шарлотта, не в змозі стримати свій біль, опустилася на коліна перед ним. Її тонкі пальці несміливо торкнулися дерев'яної ніжки стільця, а очі уважно вдивлялися в його спляче, як їй здавалося, обличчя.

— Чому ти зробив це? — прошепотіла вона, її голос звучав майже як ледь чутне відлуння. — Я вірила тобі. Ми всі вірили...

Вона зупинилася, опустивши голову, і її золотисте волосся впало вперед, затуливши обличчя. Королева ковтнула клубок у горлі й знову заговорила, тихіше:
— Якби я могла… Я б врятувала тебе. Але навіть мої сили не здатні виправити того, що ти накоїв.

Її голос зламався, і вона затулила обличчя долонями, намагаючись приховати сльози. Вона не знала, що в цей момент біляві вії бранця ледь здригнулися, а очі повільно відкрилися. Він не промовив жодного слова, але його погляд був спрямований прямо на неї, тихий і важкий.

Шарлотта, відчуваючи щось незвичне, підняла голову, але він уже знову закрив очі, вдаючи сон. Вона похитала головою, наче сама собі, і встала на ноги, витираючи сльози краєм рукава.

— Прощавай, — сказала вона йому майже беззвучно.

Королева поспішила до виходу, відчуваючи, як серце стискається від емоцій. Плющ, який приховав двері, знову зійшовся, щільно закриваючи вхід за нею. Вона йшла коридорами замку, витираючи сльози, які тепер уже не могла стримати, залишаючи за собою тихе відлуння своїх швидких кроків.