Глава 7. Шлюбна пропозиція

- Пані Розаліє, не розчаровуйтесь. Він чекає на Вас. Нам потрібна Ваша допомога, виступив вперед юнак з рижим волоссям, ім'я якого було Усте, - наш ватажок при смерті.

Дівчина нервово зглитнула, глипнула очима на трьох юнаків; він при смерті.. Однак порушення кордону зробить з неї ворога. Ризикувати, чи...?

Чи встигне вона до світанку? Чи приховувати те, де вона побуває, від матері і брата? 

А що, якщо її викрадуть? Адже вона тільки одного разу була в компанії буревійників, і то - при смерті. Серед них усіх повів себе гідно ватажок, якого зараз тут немає. Можливо, це пастка? 

Хвилина мовчання затягувалась, а думки Розалії відобразились на її обличчі. До неї на крок ближче підступив Імре, і схвильовано заговорив:

- Ми можемо допомогти, якщо того захоче пані. Минулого разу Ви повели себе дуже гідно, не хотілось би, щоб Ваш ватажок загинув. Але наші сили обмежені, і ми не цілителі, - наголосив Імре, - це Ви знаєте; то ж, у чому справа? Чому звернулись саме до нас? 

- Нашого ватажка отруїли. Його обличчя набуває оливкового кольору, коли ми відпливали, у нього розпочалась друга фаза. Марення переслідують його, а тіло замерзає. Поранили його ще три дні тому, отрута ж проявилась раптово і тільки зараз. Ми думаємо, що це.. 

- Вовчий лик, - промовила тихо дівчина. Усте кивнув, і похмуро глянув за нею на Імре, той кивнув, що теж зрозумів.

-А цілитель? Він ж мав би мати протиотруту до вовчого лику, - зацікавлено спитався Імре. 

- Декілька днів тому всі запаси було вичерпано. А щоб зробити нові, необхідна сонячна погода, - звернувся Усте до Імре, - це Ви мабуть і самі вже знаєте. У нас дощить без перестанку вже тиждень; тільки сьогодні вийшло сонце. 

- Зрозуміло. Хіба що, ми можемо звернутись до свого цілителя і передати протиотруту Вам; однак це буде не швидше ніж за дві години - і тоді Ви ще матимете відпливати назад дві, тож.. Він уже буде на третій стадії. Іншого виходу немає, - Імре глянув з сумним поглядом на Розалію. 

- Я зможу його вилікувати. Можемо відпливати вже зараз; щоб точно встигнути, - твердо скерувала дівчина, і одразу почала крокувати до маленького корабля. 

-Я буду Вас супроводжувати, пані, - відказав Імре. Покрокувавши за нею, вперше пошкодував, що не носив з собою зброю. Хоч які добрі минулий раз були буревійники до його пані, та все ж, щось Імре здається, що отруєння ватажка і раптові закінчення запасів протиотрути якось пов'язані. Може, й замах? Попереднього разу дуже дивно вів себе той третій хлопчина, Морган, здається. А тепер його немає, а замість нього уже інший хлопець.

Підозри зароджувались у голові Імре, а він споглядав на мечі трьох воїнів, які їх супроводжували. Може, якщо попросити один меч для його пані, дозволять? 

Хоча, це звісно було б дивним. 

Крокуючи до корабля, дівчина обернулась і глянула ще раз на мис. Вона збирається іти на зраду короля та королеви, рятуючи ватажка ворогів. 

Але він вже зробив для неї це одного разу; тож, відплативши, її совість буде чистою. Та й тепер їй було зрозумілим, чому пан не являвся до неї усі ті дні. 

- Прошу, заходьте. Зараз я подам Вам руку, - заметушився Усте біля дівчини. 

Дівчина у жовто-гарячому платті ступила на корабель, ще раз окинувши мис. Ніч була прекрасною, а вітерець, що здійнявся і теплим бризом освіжав навколо повітря - наче плакав за Розалією.

Імре, залізши на корабель, швидко зметикував, що клімати відрізняються; і що в Буревії точно буде прохолодніше. Підійшовши до Йоделя, попросив тепліший одяг, кивнувши на пані. Той зник у каюті корабля.

Починали відпливати від Розену. От і все, шляху назад немає. 

Відлучившись у каюту, Розалія з Імре присіли на імпровізовані ліжка - дерев'яні балки накрили великим одіялом. Загорнувшись, дівчина згадувала про Федделя і сподівалась, що вони встигнуть вчасно. Тихенько, прикриваючись теплою широченною курткою, яку їй дав Йодель, дівчина заснула. Прокинулась від легенького дотику чиєїсь руки до свого плеча: Імре заглянув в очі дівчині і спитав:

- Не передумала? - дівчина махнула головою "ні", - тоді будемо мандрувати. Я буду поруч, постійно, тому не переживай, - прошепотів Імре їй. Цікаво, невже Імре дійсно так переживає за свою пані?

Злізши з ліжок, дівчина першою попрямувала сходами нагору. Піднявшись, щільніше загорнулась у куртку, і вийшовши на мис в темну ніч, побачила у всій красі Буревій.

Місто являло собою величезні моторошні скелі з каменю; поруч знаходився ліс з високими ялинками і соснами, а з лісу долинали звуки нічних птахів. Сильний вітер привітав Розалію Мерин на кам'яному мисі, вкритими синіми і сірими камінцями. Дівчина вперше бачила сині каміння, які круглястої форми у місячному світлі виблискували, наче магічні.

З лісу зірвався низьким кличем величезного розміру сокіл, і, небезпечно підлітаючи до корабля, розправив широченні крила, задіваючи ними дівча у польоті; підлітаючи, його кігті вчепились в руку усміхненому Усте. Дівчина, перелякавшись, скрикнула і глянула на Усте; сокіл зручно вмостився на руці свого друга.

Усте підмигнув дівчині, і почав поглажувати свого соколика по голові. 

Той задоволено промуркотів, майже як кіт, і тепер обернувся і з цікавістю, кліпаючи часто чорними очима, спостерігав за Розалією. Дівчина далі зачудовано дивилась на Усте, не розуміючи, як хтось, не наділений магією роду Левів може керувати птахом.

Але це не було керування; темно-рижуватий сокіл вподобав Усте, бо хлопець врятував його; попіклувався про нього, коли на сокола напав рись, і прокусив крило. Птах, рятуючись, зміг залізти на дерево, але рись не відступала; ходила навколо, і завивала; зовсім скоро зможе незамітно пробратись на дерево і прокусити інше крило.

Нажаханий сокіл трусився, розуміючи, що з перебитим крилом не полетить. А рись далі продовжувала ходити навколо дерева, завиваючи.

На цей шум зійшлись декілька парубків, серед яких і був Усте; глянувши угору, побачив сокола який спирався на гілку дерева. А внизу розгулювала злюща рись; швидко зметикувавши, наказав хлопцям відтіснити рись, поки він залізе по сокола на дерево. Рись, побачивши юрбу юнаків з палицями, хижо заскавуліла; швидко утекла, щоб її не зловили. А Усте заліз на дерево і, вкутуючи сокола у свою сорочку, щоб птах не втік, повільно опускався додолу. Вдома виходив його, промив рану, і чекав поки затягнеться; кормив смаколиками. А як побачив, що сокіл починає гамселити усе вдома тим, що злітає і кидається униз, то вирішив - пора відпускати.