Кров ізірваних зірок. Том 2

Глава 14: Як серце повертається додому

Він не знав, як це — відчути знову.

Його душа була вирвана з тіла ще тоді, коли світ тільки починав руйнуватись. Його ім’я було прокляттям, його магія — карою.

Але коли Лея простягнула руку…

Беартах згадав.

Не славу. Не владу.

А сміх.

Колись, давно, у саду біля вежі світла, він сміявся. Тримав чиюсь руку — теплу, живу. І хтось казав йому: «Ти — добрий, хоч сам цього не бачиш.»

Той голос… він був її.

Його пальці, тремтячі й чорні, торкнулись її долоні. І світ… не зупинився. Він змінився.

Бо вперше темрява не зникла, не вибухнула.

Вона перетворилась.

У небі вже не було отворів, а світло не било, а огортало.

Беартах упав на коліна.

— Я… я не знаю, хто я.

— Це нормально, — відповіла Лея. — Але ти вже на шляху. Бо щойно знову захотів знати.

І тоді світлоткані вклонилися. Не Леї. Не Тіні. Не Каелю.

А один одному.

Вони визнали:

Війна завершилась не кров’ю. А серцем.

Ераєн стояв поруч з нею, і коли вона втомлено прихилилася до нього, він прошепотів:

— Ми вижили? — Ми… змінились. — А далі що?

Лея усміхнулась.

— А далі… будемо згадувати. І будувати. А головне — давати іншим знайти себе, перш ніж вони втратять усе.

У далекому небі знову зійшла зірка.

Нова. Невідома.

Але хтось у таборі сказав:

— Назвімо її. Бо коли ти називаєш щось — воно вже не темрява.

І зірка отримала ім’я.

Так само, як і кожне серце, що відтепер вирішило не забувати себе.

Подобається

#3393 в Фентезі
#7542 в Любовні романи
#1843 в Любовне фентезі

Відредаговано: 11.07.2025