Глава 12: День, коли небо не втекло

Світанок не прийшов. Але й ніч не настала.

Небо зависло — сіре, надламане, мов застрягле між подихами. Так виглядає світ, коли обирає: впасти чи встояти.

Армія Леї вишикувалась не в бойовий порядок. Вони не готували катапульт чи магічних гармат.

Вони… співали.

Кожна людина, що прийшла — згадувала. Кожна душа — віддавала світові частинку того, що пам’ятала: матір, першу любов, втрачену сестру, мить, коли повірила в диво.

І ці спогади — злітали в небо.

Не вигуки. Не сльози. А енергія.

Магія, зіткана не зі страху, а з віри в те, що було.

— Це не армія… — прошепотала одна з жінок у темному. — Це… молитва.

Тінь кивнула.

— Пам’ять — найсильніша зброя. Бо її не відбити мечем.

Ераєн стояв серед них. В його грудях пульсувало ім’я.

Каель. І не тільки. Він відчував у собі не лише минуле — але й вибір.

— Я більше не той, ким був. Але я… той, ким маю бути, — сказав він уголос.

І Лея усміхнулась.

— І саме це — сила. Не в тому, ким ти був. А ким ти став, пам’ятаючи.

І тоді небо тріснуло.

Чорна лінія прорізала світ.

З неї — вийшов Беартах. Він був не тілом. Він був викривленням. Його кроки не залишали слідів — вони забирали землю. Його голос не лунав — він витісняв тишу.

— Ви все ще тримаєтесь за минуле? — спитав він. — Це жалюгідно.

— Ми тримаємось не за минуле, — відповіла Лея. — Ми тримаємось за те, ким були. Щоб стати тими, ким повинні.

Беартах змахнув рукою — і небо спалахнуло чорним. Він не створював істот. Він створював порожнечу. Військо з того, що люди забули, про що жалкують, що бояться згадати.

— Я ваш біль, — сказав він. — Я — те, що ви сховали в собі.

Але тоді Тінь вийшла вперед.

— А я — те що вона прийняла.— Я — її страх. І її сила.

І вона ступила між Леєю та темрявою. І не згасла.

— Ти не можеш перемогти пам’ять, — сказав Ераєн. — Бо навіть коли її спалили — вона відроджується у тому, хто любив.

Беартах вперше зупинився.

— Ви всі… віруєте у спогади?

— Ні, — прошепотала Лея. — Ми віримо в себе.

І в ту мить — небо змінилось.

Воно не стало світлим. Але й не було чорним.

Воно стало їхнім.