Глава 11: Армія, зіткана зі спогадів

Із заходу вітри приносили шепіт — не страху, а збудження. Бо ті, хто думали, що магія померла, почали згадувати сни.

А ті, хто ніколи не бачили її, — почали вірити, ніби вже знали.

Вночі, біля старого хребта, що колись був місцем паломництва, розгорнувся табір.

Не простий.

Тут не було стандартних знамен, броні, чи командирів.

Це була армія, зіткана зі спогадів.

Першими прийшли ті, хто бачив Лею ще до падіння — старі маги, котрі лишилися живими, але проклятими. Їхні руки тремтіли, та серце — трималось.

— Ми прийшли не вмирати. Ми прийшли згадати, — сказав один.

За ними — наїзники зі сходу. Вони принесли зброю, створену з пісень. Леза їхніх шабель дзвеніли, коли вони згадували імена полеглих.

Потім — діти тиші. Ті, що жили в руїнах старих міст. Їх не навчали, але вони самі знайшли уламки знання. Їхня магія була дикунською, але живою. Невиправною. Справжньою.

— Вони не виглядають як армія, — прошепотала Тінь.

— Але кожен із них — пам’ятає. І цього досить, — відповіла Лея.

Ераєн дивився на табір — і вперше відчув, що час його власної пам’яті наближається до межі.

Наче він от-от згадає… усе.

— Завтра він виступить, — сказала Лея.

— Беартах?

— Він вже зібрав темряву. У нього немає армії. У нього — лише страх. Але страх множиться швидше за людей.

— І що будемо робити?

Лея поглянула на озеро, що відображало зорі.

—Покажемо світу, що навіть одна зірка здатна змінити ніч.

У небі — не блискавка. А світловий розрив. Як роздерта тканина, крізь яку заглядає… порожнеча.

Тінь похитнулась.

— Він дивиться.

—Хай дивиться, — прошепотала Лея. — Завтра він побачить усе.

І тоді, серед ночі, армія, створена зі сліз, зрад, віри й любові, — вперше закричала. Не від болю. А від сили.