Глава 10: Ті, хто пам’ятають вогонь

Коли небо розкололося блискавкою, перше ім’я, що злетіло з губ старих — було не Беартах.

А Каель.

Бо ті, хто бачили світ до його падіння, знали: вогонь почався не з знищення. А з жертви.

У горах, де колись стояла фортеця Світлотканих, у холодних печерах прокинулись древні.

— Він повернувся, — прошепотів найстарший.

— І вона з ним, — сказав другий.

— А третій… тінь Каеля?

— Ні, — відповіла жінка у білому. — Більше.

— Тоді ми йдемо?

Вона мовчки кивнула.

І з глибини скель вийшли ті, хто пам’ятають вогонь.

Воїни, чиї очі палали не ненавистю, а знанням. Мудреці, чиї голоси — як давні пісні.

І діти, народжені вже після темряви, — в чиїх душах жевріла спадкова іскра.

Тим часом у долині Арел’таару Лея стояла біля озера.

Її пальці торкались води. Та вода не була проста. Вона пам’ятала.

І вона промовляла:

— Цей світ досі не вибачив собі, що зрадив тебе.

—Я йому пробачила, — сказала Лея. — Бо світ — це не небо. Це ми.

І вона занурила руки — і побачила всіх.

Місто Трумен — якраз вибухає ілюзією. Місто Елвар — готує армію з магії. Місто Гелтріс —… мовчить. Але тиша там — найгучніша.

— Вони всі згадали, — прошепотала Тінь. — Бо не можна вбити те, що було істинним.

— Навіть якщо його вигнали з історії, — додав Ераєн.

І тоді, за спиною, пролунав голос.

— Ми прийшли не вбивати. А згадати разом.

Лея обернулась — і побачила воїнів, що йшли з півночі. У білому, з ламкими списами. На кожному — зірка на грудях.

—Світлоткані…—прошепотіла вона.

— Ми — не всі. Але ті, хто залишились, — з тобою.

—Чому?

— Бо вогонь, який ти несеш, не палить. Він — світить.

І коли ніч знову впала — вже не була темною.

Бо світ, хоч і поранений, але пам’ятав.

І тепер — збирався встати.