Глава 9: Ім’я, вирване з серця

Ім’я Беартха не вимовляли вголос вже три сотні років. Його закрили у камені, запечатали кров’ю і вирізали з усіх пісень.

Бо навіть згадка про нього — будила жах.

Та цього разу він прокинувся сам.

Внизу, під землею, у чорному місті, де не існувало часу, його тіло почало відновлюватися.

Не плоть. Не кістки.

Воля.

Його душа — холодна, мов лезо, його серце — порожнє. Бо він сам вирвав його колись, щоб не відчувати. Щоб створити магію без почуттів. Без жалю. Без любові.

І тепер він відчув:

Лея повернулась.

— Вона знову дихає… — прохрипів Беартах, сидячи серед уламків чорної зали. — І з нею… Каель.

Він підняв голову, дивлячись крізь стелю, крізь землю, крізь світ. Його зір був не фізичний — духовний. І він бачив їх.

— Троє… — прошепотів. — Три іскри. Але я — попіл.

І тоді з пітьми, як з отруєного диму, вийшла постать. Жінка. Без очей. Без тіні.

— Мій володарю.

— Ти чула?

— Вона ступила у світ. І вже до неї йдуть.

— Хто?

— Ті, що пам’ятають, як світ горів.

Беартах підвівся. Його рука зіткано з темряви, але пальці — гострі, як уламки скла.

— Тоді час… згадати їм, хто першим дав їм вогонь.

А тим часом, Лея стояла на скелі над долиною Арел’таару. Колись це було серце магії. Тепер — руїни.

— Тут усе почалося, — сказала вона.

Ераєн підійшов ближче.

— А тепер тут почнеться нове.

Тінь мовчала. Але її очі палали.

— Я відчуваю, як хтось іде. Не просто ворог. Щось… більше. Щось, що хоче не знищити нас — а стерти з пам’яті.

— Це Беартах, — сказала Лея. — І він не пробачить. Ні мене. Ні того, ким я стала.

— То ми йому не дамо вибору, — сказав Ераєн.

Він узяв меч. Старий, але міцний. Лея поклала на нього руку — і клинок спалахнув.

— Ми повертаємо магію. Але цього разу… не для війни.

— А для чого? 

— Для того, щоб пам’ять стала силою. А не зброєю.

У далекому небі розійшлась перша чорна блискавка.

І всі, хто ще чув про імена, що жили в легендах, зрозуміли: війна починається не за землю. Не за владу. А за саме право — пам’ятати.