Глава 7: Коли всі троє — одне серце

Тіні зникли. Відображення розчинились. Залишились лише вони — Лея, Тінь і Ераєн. Але вже не окремі.

Їхні душі зливалися, як струмки, що нарешті злились в одне русло. Ніхто з них не втратив себе — але став більшим.

— Ми всі… одне, — прошепотіла Тінь.

— Ні, — сказала Лея. — Ми всі — спогади, які обрали жити.

Її погляд торкнувся Ераєна. Він дихав глибоко, наче після стрибка у прірву. А потім мовив:

— Я… пам’ятаю.

Він бачив себе — не у цьому тілі, не в цьому часі.

У спогаді. На вежі Арел’таару. Коли світ руйнувався, і він тримав її за руку.

Каель. Це був він.

— Я — був… ним?

— Ні, — сказала Лея.— Ти *є* ним. Але тепер — не лише Каель. Ти — той, хто вибрав пам’ятати, коли усе інше зникло.

Лея простягла руки до Тіні. Торкнулась її щоки.

— А ти… моя слабкість і сила. Мій сумнів і воля. Ти — я, яку я боялась. Але тепер… я не боюсь.

І тоді Тінь усміхнулась. Вперше — як та, що знає: вона не уламок, вона — мостом стала.

— Тож… що далі? — спитав Ераєн.

Лея поглянула на них обох. Її голос став могутнішим, ніж колись:

— Далі… ми повернемось.

— Але цей світ забув тебе.

— І саме тому — час нагадати.

Золотий вогонь піднявся з їхніх сердець. Він не палив — він зцілював. І на краю Мосту між Життям і Вічністю розкрилась ще одна брама.

Не зірка. Не ніч. А ранішнє небо.

І коли вони ступили крізь неї —світ знову вдихнув магію.

Бо любов, яка пройшла смерть, час і забуття — завжди повертається.