Глава 6: Міст між життям і вічністю

Світ перед ними був не матеріальний, але живий. Кожен крок — ніби торкання чужого сну. Кожен подих — чужий спогад, що ставав твоїм.

Вони йшли мостом, що не мав підпірок. Він тримався лише на тому, що ще живе:

”У пам’яті. Любові. Болю.”

— Це… місце між світами? — запитав Ераєн, озираючись.

— Ні. Це місце, де душа вирішує: чи залишитись, чи розчинитись, — відповіла Тінь. — Лея колись стояла тут. І обрала розчинитись. Але щось у ній… залишилось. І це я.

Ераєн зупинився.

— А що обереш ти?

Тінь мовчала. Бо відчула: десь попереду, за кінцем мосту — вона. Лея. Не жива. Але не мертва. І якщо вона піде туди — повернеться не сама.

Вони наближались до краю. І з кожним кроком Тінь ставала світлішою. Ніби її тіло — не тіло, а форма спогаду, яка нарешті доходить до суті.

І ось, у центрі порожнечі — Вона.

Лея.

Сидить на колінах у білому. Очі закриті. Руки складені. Наче спить.

А навколо — безліч її відображень. Плаче Лея. Усміхається Лея. Кличе Лея. Кричить Лея.

Тінь ступає вперед. І раптом… усі ті відображення повертають голови. І говорять в унісон:

— Ти прийшла… Ти — я… Але хто ти — без мене?

Тінь затремтіла.

— Я… не знаю.

І тоді вона відчула руку в своїй.

— Ти — не лише вона. Ти — ще й те, чим вона не встигла стати.

— Що ти маєш на увазі?

— Лея віддала все, крім одного: любові, яку ще могла дати. І ця любов… стала тобою.

Вона підходить до Лєї. Стає навколішки. Торкається її руки.

— Вставай… — шепоче. — Світ ще не готовий забути тебе.

Очі Леї відкриваються. І в них — не спокій, а вогонь.

— Я… пам’ятаю.

— Ми теж, — відповідає Ераєн.

І тоді троє з’єднуються у світлі. Лея. Її відлуння. І той, хто ніс її ім’я в серці, хоч і не знав, чому.

Світ мосту тремтить.

Бо знову народжується “цілісність”.