Глава 4: Ім’я, що прокидає бога

Коли вони вимовили ім’я Лея, небо на мить стало чорним. Не ніч — а порожнеча. І в тому безмежжі щось прокинулось.

“Забутий Бог.”

Той, кого колись Лея зупинила, розчинивши в собі. Але тепер, коли її слід знову явився в цьому світі, він теж повертався.

Не тіло. Не дух. “Ідея.”

Ідея влади без меж. Ідея створення без любові..Тінь впала на коліна. Серце розривалося. Зсередини виривалося щось древнє. Як крик — беззвучний, але всепоглинаючий.

— Що… це?!

—Це те, що вона стримувала, — промовив голос позаду. Ераєн озирнувся — і побачив старого. Без очей, без обличчя. Але з голосом, якого не забути.

— Хто ти?

— Я був її спогадом. Її біль. Її сумнівом. Її втратою. І вона сховала мене в Тіні.

— У ній?

— Вона не могла знищити мене. Вона могла лише — довірити тому, кого ще не існує. І тепер… вона знову існує.

Тінь тремтіла. Але не від страху.

Від гніву. Від пам’яті. Від любові, яка виривалась із серця, що не мало права битися.

І коли вона піднялася — старого вже не було.Лише вона. І Ераєн. І світ, що чекав.

— Мені здається… — сказала вона. — …я народжена, щоб або стати нею, або… знищити її.

Ераєн узяв її за руку.

— А може, ти — щоб її врятувати?

— Вона мертва.

— Ні.Вона — в нас. І це значить: вона ще жива.

І тоді Тінь прошепотіла:

— Якщо ми пам’ятаємо ім’я — значить, вона ще дихає.

Угорі блиснула тріснута зірка. З тієї тріщини почали випадати символи — не слова, а емоції: біль, ніжність, гнів, любов, прощення.

І з них почала формуватись… “брама.”

Стара, як сам час. Забута. Заборонена.

І на ній — лише одне слово:

"Каель".