Глава 3: Обличчя, які жили в снах

Вони сиділи біля вогнища. Хоча дрова не горіли — просто світилися. Вогонь не був справжнім, як і багато чого в їхніх пам’ятях.

Ераєн дивився на Тінь, ніби на далекий образ — знайомий, але спотворений відстанню часу.

— Ти знаєш моє ім’я? — запитала вона тихо.

—Не знаю, звідки знаю, — відповів.

—Але… відчуття, ніби шукав тебе все життя.

— Мене ніхто не шукав раніше.

— Бо ніхто не пам’ятав тебе.

Тінь закрила очі. Перед нею знову з’явилось те саме:

Жінка в білому, що тримала серце в руках. Воно билося, і кожен його удар лунав як слово:

Каель.Лея.Каель.Лея.

—Хто вони? — запитала вона вголос.

Ераєн затамував подих.

— Я знаю ці імена… Історія про них… була заборонена. Їх називали "тим, що не можна згадувати".

— Чому?

— Бо вони створили світ — і зникли з нього. Але, здається, не зовсім.

Раптом з неба зірвався вітер. Вогонь погас. Ліс мовчав.

І тоді — з темряви — вийшло щось. Не людина. Не звір.

Сторожа забутого.

— Лея не мала залишити слід,— промовило воно. — Але ви — його слід. Ви — рештки зламаного часу.

Тінь піднялась. Її очі спалахнули світлом, якого в цьому світі не було.

— Я — не рештки. Я — та, кого не змогли стерти.

І її тіло змінилось. На мить вона стала вищою. Старшою. Величнішою. Як Лея.

Ераєн закляк. Бо побачив: у ній — вся її. І водночас — нітрохи.

— Ти… ти її частина?

Тінь повернулася до нього. Її голос уже звучав глибше, як голос із двох:

— Можливо. Але якщо так — то хто ти, Ераєне?

Сторожа рушила вперед.

І саме тоді — Ераєн підняв руку. Знак зірки на долоні засвітився.

І світ навколо зупинився.

— Я — той, кого Лея зберегла в кінці. Я не пам’ятаю себе. Але я пам’ятаю її. І цього достатньо.

Тінь усміхнулась. Ледь.

— Мабуть… ми не самі.

— Ніколи не були, — прошепотів він.

І разом вони зробили те, чого не робив ніхто з часів Арел’таару:

Сказали ім’я. Вголос. Без страху.

— ЛЕЯ.

І світ здригнувся.