Кров ізірваних зірок. Том 2
Глава 2: Коли тіні починають шепотіти
Тінь жила у лісі, який не мав назви. Її не ростили — вона виросла. Серед дерев, що плакали ніччю. Серед вовків, які не вили — а говорили сновидіннями. Вона розуміла все, що шепотів цей світ. Але не розуміла — хто вона.
Вона не старіла. Не хворіла. Не мала спогадів.
Лише сни. Імена. Обличчя. Каель. Лея. Арел’таар.
І одне відчуття, яке зростало щодня — когось бракувало.
У день, коли вперше за сто років у Луменаарі впала зірка, Тінь вийшла з лісу.
Вона не знала, куди йде. Але знала — туди, де впала зоря, прийде й відповідь.
Її кроки були легкі, але землю під ними тремтіла. Бо світ відчував: “вона — не просто дівчина. Вона — розірваний спогад.”
Ераєн, тим часом, біг.
Він не знав, що шукає. Але голос у снах став гучнішим. Жіночий. Спокійний. Сильний. — Ераєне… знайди Тінь. Вона — останнє, що залишилось від мене. А ти — останній, хто пам’ятає.
— Хто ти?! — кричав він, прокидаючись щоночі.
У відповідь — завжди одна фраза:
— Ти — той, кого час не зміг стерти. Той, хто любив мене… до кінця.
Він прибув до краю Чорнолісся саме тоді, коли з дерев спустилась Тінь.
Їхні погляди зустрілися.
І обоє зрозуміли — це не вперше. Це знову.
— Я тебе знаю, — сказали вони водночас.
І зорі над ними тремтіли.
#3409 в Фентезі
#7573 в Любовні романи
#1849 в Любовне фентезі
Відредаговано: 11.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
