Розділ 3

Примітка автора: 

Луїс та Ремі знову чекають на вас у Парижі 🖤

Менше ніж за годину Луїс знову стукав у скло, стоячи на її вузенькому балконі.

— Прийшов іще щось украсти? — кинула вона замість привітання, відчиняючи вікно.

Хлопець нічого не відповів. Він лише розстебнув рюкзак і протягнув їй речі. Дівчина недовірливо примружилася, але забрала своє.

— Ти... повертаєш їх?

— А це схоже на щось інше? — буркнув він, уникаючи її погляду.

Тепер він бачив усю картину цілком. Та її фраза під час першої зустрічі про те, що вона віддала б усе, аби жити... товста зимова ковдра посеред літньої спеки, хвороблива жовтизна шкіри... Усе нарешті склалося в один жахливий пазл. Дівчина тим часом прискіпливо розглядала повернуті цінності, наче бачила їх уперше.

— Совість замучила?

— Давай просто уявимо, що в мене все ж таки завалялися якісь моральні цінності.

— Або ти просто злякався, що тебе оголосять у розшук, — дівчина пішла вглиб кімнати й поклала речі до тумбочки.

— Я вже в ньому, і далеко не від учора, — відповів Луїс, ледь помітно похитавши головою.

— Тоді в тебе такі дурні розваги? Спершу красти, а потім повертати здобич власникам? — вона знову підійшла до хлопця.

— Ремі, можеш не дякувати.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — дівчина миттєво насторожилася і зробила крок назад.

Луїс відвів погляд, низько схиливши голову.

— На результатах написано... — він ніяково махнув рукою вбік. — У планшеті.

Ремі наїжилася ще дужче. Вона відчувала, наче хтось без дозволу копирсається в її нутрощах.

— Що, красти у смертельно хворої руки не піднімаються? Жалієш мене?

Вона не дала йому вставити й слова, різко зашипівши:

— Запхни свою жалість знаєш куди? — дівчина штовхнула його до самих перил. — Учора ти щось там казав про бажання і зірку. Так от: бажаю, щоб я тебе більше ніколи не бачила!

Луїс підняв руки, наче капітулюючи.

— Бажання виконано, — тихо відповів він.

Ремі стежила за тим, як він перелазить через поруччя й стрибає, чіпляючись за виступи стіни, а потім справді йде геть.

***

Луїс ненавидів себе за цей вчинок, за власну слабкість і за те, що минуле диктувало йому теперішнє. Він ніколи в житті не повертав краденого, а поняття совісті взагалі було йому чужим. Тож тепер, замість втраченої нагороди, він мусив знайти нову.

Йому пощастило жити в місті, переповненому туристами, де легку здобич знайти неважко. Затаївшись у затінку дерева, хлопець вишукував чергову жертву. Ось парочка, що приїхала до «міста закоханих» – гуляють, тримаючись за руки; таких тут повно. А ось велика родина фотографується на тлі пам’яток – цих теж не перелічити.

Луїсу було байдуже, у кого красти: у старенької бабці, що ледве тягне ноги, чи у сопляка-задрота, який не зводить очей з телефона. Всі вони були лише ресурсом, засобом отримати бажане: можливість спати на м’яких подушках і не мліти від голоду. Він більше не хотів нидіти в підворіттях із порожнім шлунком, брудним від поту та пилу. Ті дні давно залишилися в минулому. 

Він обожнював натовп – у ньому було легко сховатися, поки тисячі роззяв дбали про вдале селфі, а не про власні гаманці. Обрана ним вулиця Ріволі вела прямо до піраміди Лувру та садів Тюїльрі. Туристи тут буквально завмирали в чергах або купували сувеніри, остаточно втрачаючи пильність.

Сьогодні його жертвами стали дві молоді жінки, які чекали слушної миті для гарного кадру. Вони про щось гомоніли англійською; сумки безпорадно теліпалися в їхніх руках, а сукні точно не дозволили б кинутися навздогін. Хоча Луїс бігав швидко, він усе одно прискіпливо обирав тих, у кого збирався щось свиснути. Він завжди звертав увагу на взуття – кеди чи підбори. Був прямий сенс оцінювати це: перші дозволили б жертві кинутися навздогін, інші ж – ні.

Він вивчав одяг, перевіряв, чи наодинці людина, чи в компанії, наскільки вона заклопотана чи неуважна. Це була суто техніка крадіжки й нічого більше – він мав чітко розуміти, наскільки легкою буде здобич.

Ці жінки нудилися, і їхня пильність танула на очах. Він удав, ніби просто гуляє, як і всі нормальні люди. Але поки його обличчя випромінювало спокій, очі невпинно стежили за сумочками, а пальці вже були готові вчепитися в здобич.

Це сталося миттєво: він вихопив сумочку й не побіг – полетів. Вітер гуляв у його волоссі, перебираючи червоні пасма, поки в спину летіла лайка. Дезорієнтовані перехожі лише безпорадно стежили за тим, як він долає паркани та огорожі. Луїс зупинився лише за три квартали, спішно перевіряючи, чи немає «хвоста».

Інколи йому не щастило: за ним могли погнатися, перехопити, або ж ризик просто не вартував здобичі. Проте зараз натреноване дихання не збилося з ритму, серце не калатало, як у перші рази, а звиклі до бігу ноги не підвели.

Луїс сховався у затишному завулку, аби оглянути улов. Розстебнувши блискавку, він насамперед витягнув гаманець. Там виявилося дві тисячі євро; решта грошей, певно, зберігалася на картках. Купюри він запхав до кишені. Решта вмісту була мотлохом: пачка вологих серветок, якийсь блиск для губ, гумка для волосся, дезодорант, прокладка... Він жбурнув сумку в найближчий смітник.