Розділ 2

Примітка автора:                                                           Бажаю приємного читання.

Луїс не планував повертатися на той злощасний балкон ніколи! Але через ту дівчину він забув підхоплений планшет прямо на даху, одразу за димарем. Він гадав, що перечекав достатньо, та власна нетерплячість показала йому середній палець: хлопець залишився з одним лише срібним браслетом у кишені. Годинник теж лишився десь там, на сусідній покрівлі.

Він був настільки спантеличений тим, що його викрили, що втік без основної здобичі. Можна було б облишити цю затію й залягти на дно, адже дівчина вже напевно здогадалася, хто він такий, і в деталях описала його портрет вартовим порядку. Але Луїс не був би собою, якби адреналін не вирував у жилах, змушуючи кров кипіти, а руки – забирати своє.

З порожніми руками він не залишиться.

Планшет можна збути в ломбарді – за нього б дали євро сто чи сто п’ятдесят. Хлопець пам’ятав, що на екрані жодної подряпини, отже, модель відносно нова. А годинник, якщо дівчина його досі не помітила, міг би зробити його життя на кілька тижнів безтурботним і повним розваг. Він навмисно не вмикав його раніше, щоб не активувати пошук пристрою – перекупник сам розбереться з прошивкою.

Луїс не любив відкладати на завтра те, що можна вкрасти сьогодні, тому з першими променями сонця вже був на місці. Він був би дурнем, якби повернувся вночі, як минулого разу. Саме на це б і чекали, а от рано-вранці ніхто нічого не запідозрить.

Щойно перші промені золотавого сонця торкнулися верхівки Ейфелевої вежі, хлопець легко зістрибнув на сіруваті кам’яні виступи будівлі й зісковзнув до димаря. Він опинився прямо над кімнатою тієї дівчини, та зараз Луїса переймала не вона, а власна здобич.

Зухвала усмішка з’явилася на його обличчі, щойно він побачив планшет – той лежав точнісінько на тому ж місці, що й учора. Як же добре, що ніхто за цей час не поліз на дах, і просто чудово, що він так надійно сховав пристрій за димарем.

Луїс опустився на коліна, ховаючись за димарем. Він скинув з плечей невеликий рюкзак і швидко смикнув за замок. Щойно прилад опинився всередині, а наплічник – знову за спиною, хлопець визирнув зі свого укриття. Золото годинника виблискувало у світлі дня. Зелені очі задоволено спалахнули.

Наче кіт, що поласував сметаною, він перемахнув на сусідній дах і підчепив пальцями жадану цяцьку.

Для дівчини ці півтора метра порожнечі були нездоланною стіною – щоб дістати годинник, їй треба було мати крила або бути божевільною. Вона не мала ні того, ні іншого.

Щойно годинник зник у безпечній глибині рюкзака, Луїс перекинув наплічник через плече. Він уже був готовий назавжди попрощатися з цим місцем, та саме в цю мить двері балкона відчинилися і його різко гукнули:

— Гей!

Зазвичай це було сигналом бігти щодуху, але він був настільки роздратований тим, що його викрили вже вдруге за такий короткий час, що різко розвернувся й гукнув у відповідь:

— Що?

Звісно, це була вона – та сама дівчина. Вона стояла в одній лише бежевій толстовці, завеликій для її тендітного тіла. Тканина прикривала стегна, але відкривала вид на худі, довгі й трохи кривуваті ноги. Судячи з безладу на голові, вона щойно прокинулася. Неслухняні пасма лізли в очі, а темні брови гнівно зійшлися на переніссі.

— Це моє! Ти вкрав! — прямо заявила дівчина.

— Не розумію, про що ти, — безтурботно знизав плечима хлопець і знову розвернувся, аби піти.

— Поверни негайно! — зажадала вона.

— Що повернути?

— Те, що забрав.

— Я нічого не крав, — вона починала його підбішувати.

— Це мій годинник і мій браслет! Ти вкрав! А ще мій планшет.

Одним рухом він подолав відстань між ними й опинився на її балконі, загрозливо нависнувши над нею. Дівчина інстинктивно відступила, та крихітний простір не залишав місця для маневру.

Луїс стишив голос до загрозливого пошепту:

— Послухай, Веснянко, тобі все це здалося, ясно?

— Я... бачила, — вона запнулася, коли його висока постать накрила її тінню.

— Ти нічого не бачила, — повторив він. — Мене взагалі тут не було.

Коли він стояв до неї так близько, його погляд вихопив нездорово-жовтавий відтінок її шкіри.

— Поверни те, що забрав, інакше покличу служителів порядку, — сміливо продовжила вона.

— Знала б ти, скільки таких погроз я чую за день... — його не розізлили її слова і не зачепили. Люди так часто погрожували йому, що це давно стало звичним фоном.

— Йди вже, бо застудишся, — він кивнув на її босі ноги, вкриті сиротами від холоду. Звісно, це було лише шпилькою, а не щирим занепокоєнням.

Жарт їй не сподобався. Ремі хотіла щось відповісти, але погляд знову зупинився на його обличчі. При денному світлі дві яскраві подряпини на переніссі виглядали значно грубішими, ніж учора. Тепер вони взялися багряною кіркою, роблячи його обличчя ще зухвалішим.

— Подобається? — Луїс помітив її погляд. — Це мені дісталося нещодавно, але я повернув боржок ось цим.

Він стиснув руки в кулаки й показав запечену кров на кісточках — очевидно, чужу.

— Хто ти такий? — вирвалося в неї швидше, ніж вона встигла подумати.

— Тобі ця інформація ні до чого.

Він відступив на крок.

— Мою роботу тут закінчено, тож бувай.

Пелена шоку спала, і дівчина схопила його за руку, не даючи втекти.

— Бувай? Ти вкрав мої речі й просто підеш?

— Ну, не повертати ж мені їх тобі. Чи ти чекаєш на вибачення й каяття? — від її наївності Луїс насмішкувато підняв брови.

— Мої речі. Віддай! — вона відчайдушно потягнулася до його рюкзака, та він перехопив її зап'ястя й нахилився до самого обличчя.

— Битися будемо? — запитав він настільки серйозно, що дівчина мимоволі його відпустила.

Луїс розсміявся – чисто й щиро.

— Дівчат я не б’ю.

— Треба ж, у тебе є моральні цінності?

— Зазвичай – ні, — розуміючи, що заговорився, він прудко подолав балкон і перестрибнув на сусідній дах.