Розділ 1

Примітка автора: 

Приємного читання. Сподіваюся, цей розділ вам запам’ятається.

Його стрімкі стрибки відлунюють від країв будівель, а ноги прудко й спритно долають перила. Він не зважає на вечірню прохолоду, виття поліцейських сирен далеко внизу та сяйво місяця вгорі.

Один дах, другий, третій – Луїс оминає численні балкони, хитро вишукуючи здобич. Аж ось погляд зачіпається за відкрите вікно й вимкнене в кімнаті світло. Очі спалахують, наче вогні Ейфелевої вежі, що майорить позаду нього.

Він мчить до цілі крізь свист вітру у вухах, кидаючись у самий вир азарту. Пробирається повз тераси – і ось останній ривок. Міцні, натреновані руки чіпляються за чорні залізні поручні з переплетеними візерунками. Ноги чіпко перемахують на чужу власність.

Сьогодні як ніколи він сповнений азарту, бо щойно вирвався прямо з рук охоронців порядку. Хлопець поправляє на голові капюшон чорного худі й упевнено заходить до кімнати.

Верхній поверх зустрічає його невеликими покоями. Луїс не роззирається – нема чого, – але погляд встигає зачепити трикутний дах і дівоче ліжко, судячи з рожевих подушок та акуратно застеленого товстого пледа. Дивно, що зимового, зважаючи на літо.

Скануючи очима кімнату, він вишукує скарби. Досвідчений злодій знає: у м’якому пуфику їх немає, під балдахіном – теж. Прикраси або сховані у шафі, або лежать на самій видноті – на туалетному столику.

Він ступає кімнатою – м’яко й безшумно, як робив до того тисячі разів. Пальці спритно працюють, перебираючи вміст невеличкої скриньки з коштовностями.

Що з цього біжутерія, а що золото – його навчені очі бачать одразу, вихоплюючи проби на металі. Руки швидко ховають усе до кишені. Тут негусто: срібний браслет, золотий годинник і планшет, що стояв на зарядці, – його Луїс уже прилаштував під пахвою.

Він незадоволений. Руки сверблять ухопити щось іще – жадібність його і губить. Поки він нишпорить у шафі, за дверима лунають кроки. Натренований слух не підводить: він встигає різко зачинити дверцята й вистрибнути на балкон.

Одна нога, а за нею інша опиняються на сусідньому даху саме в ту мить, коли чужі кроки відлунюють у кімнаті, а звук стрибка ще тремтить у повітрі.
Дівчина щось почула. Вона перетинає кімнату й виходить на балкон, але там нікого немає.

Стривайте!

Там щось блищить.

Очі чіпляються за яскраву цятку. Примружившись, дівчина бачить, що то щось золоте – годинник, дуже схожий на її власний. Вона вдивляється в нього довгі хвилини, аж раптом звідкись згори, за лічені сантиметри від неї, на перила приземляється щось велике.

Це «щось» дивиться на неї великими зеленими очима. Луїс зависає, тримаючись лише за нижні поруччя – він був певен, що на балконі вже нікого немає. Вона не встигає закричати, як його пальці повільно зісковзують…

Мозок Ремі не одразу усвідомлює, що перед нею хлопець, який ось-ось розіб’ється. Коли ж нарешті доходить – вона хапає його за чорне худі, тягне на себе й допомагає залізти. Коли він уже впевнено стоїть на ногах, прихилившись до стіни, вона запитує: 

— Ти… як ти тут…? Ти звідки? — дівчина розгублено вказує кудись угору.

Все ж хлопці з її даху не щодня падають.
Луїс не мав би їй відповідати. Він взагалі не мав падати, не мав права прорахуватися. Він же був певен, що вона пішла! Чув! Чув, як стало тихо! А вона весь цей час стояла тут. 

— З неба зірка впала. Що, навіть бажання не загадаєш? — вихопилося в нього від нервів та адреналіну.

Дівчина позадкувала й сама мало не перечепилася, якби не його реакція: міцні руки впіймали її за мить до падіння. 

— Тримаю, — видихнув він.

Зблизька Луїс побачив ластовиння, круглі, наче орбіти, карі очі й в’юнкі русяві пасма волосся середньої довжини. Та дівчина різко вдарила по його зап’ястях, щоб розчепити руки, і впала на підлогу. Він же залишився стояти, широко розставивши ноги й тримаючись за стіни, щоб не звалитися слідом. Крихітний балкончик ледве вміщував двох.

Треба було бігти так, наче за ним гналися всі пси Парижа. Він прудко розвернувся, перетнув балкон і вже готовий був стрибнути. 

— Стій! — скільки разів він чув це слово — не перелічити, та зупинив його не наказ, а те, що дівчина потягнула його назад.

— Не треба! — вона мертвою хваткою вчепилася в його одяг. 

— Не треба — що? — здивувався він і навіть завмер. 

—Не треба стрибати! — у голосі дівчини не було ворожості, натомість ковзало благання. — Я б усе віддала, щоб жити!

Вона дивилася на юного хлопця – можливо, свого ровесника, а може, трохи старшого. У нього було червоне волосся, зелені очі й трохи кривий ніс; судячи з хрящиків – нещодавно розбитий.

Двоє людей, які зовсім не розуміли одне одного, продовжували дивитися в очі.

— А до чого тут я? — запитав хлопець, раптом допетравши.

Вона подумала, що він самогубець! Стрибає з даху, щоб покінчити з життям… Луїс пирхнув – сміх вирвався сам собою від абсурдності її думок. Обличчя дівчини затьмарилося нерозумінням. 

— Ти ж казав, що стрибаєш! 

— Де я таке казав? 

— Ти назвав себе зіркою. 

— Веснянко, ти щось плутаєш, — смішне прізвисько спало йому на думку, щойно він помітив, як рясно вкрите ластовинням її обличчя.

Від подиву вона випустила його одяг, і він нарешті зміг піти. Поки вона розгублено кліпала своїми великими очима, сидячи на холодному кахлі, він стрибнув на сусідній дах і зник у темряві.

Примітка автора:

Історія тільки починається.

Герої чекають на вас у другому розділі.