Кров янгола

Несміливе березневе сонце зігрівало блідими промінцями картини на стіні у старій бібліотеці. Раїна тримала перед себе на столику лише бокал з червоним наче кров вином і товстезний родовід Доновських. Вона вчитувалась у рівні акуратні літери, намагаючись проникнути за завісу родинної таємниці. Аскольд ніколи не розказував їй про те, що Доновські старанно бережуть від чужих вух і очей.  Раїна сконцентрувала погляд на портретах, що рядочком висіли на стіні. Про всіх цих людей вона знала вже досить багато, та… Щось темне й липке пробивалося нестерпним страхом і смородом крізь завісу у чотири покоління роду Доновських. Раїна обов’язково дізнається, що там за завісою. Вона пообіцяла собі. Аскольда ж ніколи й ні про що не розпитувала. Не сміла… Та й нащо викликати підозру. Коли б він захотів, ні, коли б він мав право розгорнути перед Раїною обгортку таємниці, то обов’язково б це зробив. Та чи ж вона чужа цій родині? Вона також Доновська, тому теж має право знати. У грудях замлоїло. Раїна відвела погляд від червоного вина у кришталевому бокалі. Бокал був старовинний. Те вино враз здалося дівчині кров’ю. Вона відсунула його до вікна, розгорнувши родовід на потрібній сторінці. Проте, за твердою палітуркою нічого не було. Звичайна собі історія графської родини. Все пафосно і дуже красиво…

А вона хотіла чогось більшого. Звісно, Раїна марно сподівалася на те, що тверда палітурка і тисячі рядків пафосного біографічного й мемуарного тексту, проллють світло на темний, завішаний павутиною куток Доновських. Вона має силу дізнатись сама. Родовід лише прояснив для Раїни кілька важливих моментів.

Перший портрет... Дівчина уважно дивиться на золочену рамку, на профіль уже не молодої жінки у розкішному одязі. Раптом перед очима все пливе… Раїна бачить цей же будинок, проте не бібліотеку, а велику вітальню. Надворі ясний зимовий день. Пані чимось схожа на Ірену Адольфівну Шварц ходить покоєм туди-сюди. Вона вже немолода, та ще зберегла природну красу.

- Лесю, кави! – її голос ще зовсім молодий та приємний. Слова ллються м’яко, хоч вони й не шовкові.

- Зараз, пані, уже несу! – лунає з-за стіни молодий голос.

- Лесю, чого так довго? – питає пані.

- Пробачте, пані Магдалено, та…

- Що?- господиня дому уважно дивиться служниці у вічі.

- Я… Мене… - Дівчина шаріється і спускає очі.

- Лесю, ти мусиш швидко і точно сповняти усе, що я тобі скажу, - повчально і трохи докірливо говорить пані Магдалена.

- Я зрозуміла, - дівчина ще більш опускає очі.

- Тепер же йди мені, - пані узяла із принесеної дівчиною таці посріблену філіжанку. – А таки вміє каву варити! – промовила із задоволенням, коли служниця вийшла.

Пізня ніч. Уже ніде в будинку Шварців не світиться. Всі повлягалися спати. На десятки кілометрів тихо. Лиш чутно вітер, що заплутався у сухих промерзлих гілляччях. У кімнаті пані Магдалени напалено, тепло й затишно. Пахне кавою. Пані завше любить випити філіжанку-другу на сон.

З вікна в кімнату заглядає чорне, всипане зорями небо. Та й не воно одне…

Обережно ступаючи, до покою увіходить чоловік у чорному плащі. Хоча й темно, та Раїна бачить, що він трохи молодший за Магдалену Шварц. Пан Теофіль, хукаючи на змерзлі руки, дістає із кишені коробочку із каблучкою. Великий кривавиць на золотому тлі виграє у тьмяному світлі зір, що пробивається у кімнату. Він обережно вдягає персня на руку своєї коханої Магдалени… Він тут уперше й востаннє. Більше ніколи він не побачить свою Магдаленочку…

По його запалій щоці котиться сльоза. У коридорі чути кроки. Пан Теофіль відчайдушно кидається до вікна. Лютий вітер стрічає його, міцно бере у свої обійми, хапає, зриваючи з місця, навіки розлучаючи його із коханою Магдаленою... Він майже годину дерся слизькою й холодною стіною маєтку, боячись здибатися з кимось із слуг. Він боязко пересиджував коло будинку, аби упевнитися в тому, що всі вже поснули, і жодна душа не стрінеться йому.  Тепер, коли каблучка на її ніжному пальчику, тепер він йде, зоставивши з нею своє серце і свою силу. Вже годі й казати про те, як пан Теофіль здобув цей перстень. Яких грошей і страждань йому, звичайному лікареві коштувало… Подарувати їй каблучку. Був певний, що Магдалена й не зауважить його розкішного персня, що навіть і не згадає про звичайного собі лікаря пана Теофіля, котрий кохав її до нестями.

Після себе він зоставив лише ледве чутний зимовий холодок у повітрі натопленої спальні та ще може… Сповнений любові погляд… Якого пані Магдалена ніколи не помічала й тепер не помітить. Його холодні, насилу розігріті трохи пальці кольнули її у серце. Маленька наче кристалізована сльозинка, його любов, точніш те, що зосталося од неї, вона вп’ялася бурулькою у серцевий м’яз, де також було холодно й неприязно.

Із тої миті, коли пальці пана Теофіля надягли каблучку на її перст, пані Магдалена почала бачити один і той же сон.

Передсвітанкове небо. Воно наче біло-сірою наміткою вкрило місто. Тьмяні відблиски од церковних дзвонів, запилюжені дороги й будиночки, і жодної плями світла… Все сіре й понуре, та не справляє гнітючого враження, лише будить у серці надію на відродження. Тьмяне світло сприймається як предтеча світанку… Земля лежить сонна, заколисана власними думками й сухим морозним повітрям. Проте ніде не видно снігу. Грунт оголений, та не чорний. Він наче також запилюжений. Якийсь невиразно-сірий шифон лежить на усьому. Ані шелесне…

Над містом, яке щойно убралося в поранок , летить янгол. Він білою філігранною фігурою завис у дзвінкому, попри запилюжену землю, повітрі… Його білі крила наче відбілюють усе довкола.

Раптом… З-під землі, пробиваючи бруківку, цемент, скло, мармур… Вгору тягнуться велетенські колючі троянди. Тільки вони не благородно червоні… Їх колір… буро-червоний, із значною домішкою помаранчевого. Їхні велетенські шипи виглядають страшно… Темно-зелені, високі, навіть гігантські  їх стебла пнуться угору, аби наздогнати білу філігранну фігуру. Вони в’ються, звиваються наче страшні зелені змії. Вони от-от досягнуть цілі. Порятунку нема… Біла фігура у небі навіть не пришвидшує лету. Він наче знає все те, що має статися… Він наче не може оминути фатуму.