22

Епізод 22: Під сяйвом зірок
Ніч на галявині тривала. Музика, сміх і радість наповнювали простір, але Анна і Даніель вирішили відійти від загального святкування. Вони спустилися вниз, до тихого озера, яке мерехтіло під сяйвом місяця й зірок. Це місце, здавалося, існувало поза часом, створене спеціально для них двох.
— Я ніколи не думала, що ось так закінчиться наша історія, — сказала Анна, озираючись на відблиски води. Її голос звучав спокійно, але в ньому була нотка хвилювання.
— Закінчення? — Даніель підійшов ближче і, тримаючи її руку, нахилився до неї. Його очі горіли відблисками зірок. — Це тільки початок, Анно. Ти й сама це знаєш.
Анна посміхнулася. Її волосся, яке вона більше не ховала, спадало м’якими хвилями на плечі, а місячне світло робило його ще більш яскравим. Вона дивилася на Даніеля і не могла не думати про те, наскільки все змінилося з їхньої першої зустрічі. Від ненависті до любові, від страху до впевненості. Вони обидва пройшли довгий шлях. 

— Я вдячна тобі, Даніелю, — нарешті промовила вона. — Ти врятував мене. І навіть коли я дізналася, чому ти з'явився в моєму житті, ти зумів залишитися поруч, довести, що я можу тобі довіряти.
Даніель обережно торкнувся її обличчя, проводячи пальцями по її щоці. Його дотик був ніжним, але сповненим сили.
— Це ти врятувала мене, Анно. Ти змусила мене побачити світ інакше. Змусила зрозуміти, що любов — це не слабкість, а сила. Я готовий на все, аби лише бачити цю посмішку кожен день.
Він нахилився, і їхні губи зустрілися в ніжному, але глибокому поцілунку. Це був не просто поцілунок любові, це була клятва, мовчазна обіцянка завжди бути поруч, незважаючи ні на що.
Коли вони відсторонилися, Анна все ще тримала його за руку. Її очі блищали від емоцій.
— Даніелю, — вона зробила крок назад, але не відпустила його руки, — я більше не боюся свого минулого. Я більше не боюся своєї крові, своєї сили. І це все завдяки тобі.
— А я більше не боюся свого майбутнього, — відповів він, посміхаючись. — Бо в ньому є ти.
Вони сіли на берег озера, і Даніель обійняв Анну, притиснувши її до себе. Її голова лежала на його плечі, і вони мовчали, просто насолоджуючись присутністю одне одного. Вода тихо плескалася біля їхніх ніг, а над ними розкинулося небо, повне зірок.
— Знаєш, — промовив Даніель після довгої паузи, — якби мені колись сказали, що я залишу все заради дівчини, я б ніколи не повірив. Але ти... Ти — моє все, Анно.
Вона підняла голову і подивилася на нього. Її погляд був теплим, але серйозним.
— І ти — моє все, Даніелю. Ти допоміг мені знайти себе, ти став для мене домом. Тепер я знаю, що таке справжнє щастя.
Він нахилився і знову поцілував її, цього разу глибше, з усією пристрастю, яку він відчував. Їхні серця билися в унісон, і здавалося, весь світ зупинився, залишивши лише їх двох у цій казковій миті.
Місяць високо в небі, вода озера, зірки й м’який вітер — усе ніби благословляло їхній союз. Вони більше не були окремими людьми, вони стали одним цілим, єдиним цілим у світі, який тільки почав відновлюватися.