5

Епізод 5: Остання межа
Ніч прийшла швидко, мовби приховуючи темні наміри, які лише набирали сили. Замок Вірімор став все більше схожим на фортецю, що утримує не тільки стіни, але й серце кожного, хто в ньому перебуває. І хоча король намагався стримати обурення, в його очах вже не було того спокою, який колись був його прикметою. Всі його намагання зберегти контроль тепер здавалося безглуздими.
Еліза, поглиблена в свої думки, сиділа в покоях, що стали її прихистком після розмови з батьком. Всі рішення, що її стосувалися, наче сходили в одну точку — у її душі не було місця для сумнівів. Вибір, який вона мала зробити, тепер здавався неминучим. І хоча її серце билося в грудях, як сполоханий птах, вона не могла більше опиратися тому, що було її долею.
До її кімнати ввійшов Даніель, і його темний силует наповнив її простір спокоєм, якого їй так не вистачало.
— Ти готова? — запитав він, його голос був тихим, але в ньому відчувалася сила, що могла впоратися з будь-якими труднощами.
Еліза подивилася на нього, її очі були серйозними, але в них також ховалася невимовна суміш страху й надії. Вона не могла просто залишити все на волю випадку. Їй потрібно було діяти, бо час закінчувався.
— Я готова. — Її відповідь була короткою, але впевненою.
Вони обидва знали, що їхній план був ризикованим, і що кожен крок наближав їх до лінії, після якої не буде повернення. Вони повинні були вирушити в темні коридори замку, пройти через покої, де щойно проходили королівські наради, і дістатися до підземелля, де була захована артефактна скриня — та сама, що містила ключі до сил, які могли стати як їхнім спасінням, так і смертельною небезпекою.
— Якщо все піде не так... — почав Даніель, але його слова застигли в повітрі. Він не хотів лякати її, хоча і розумів усю небезпеку.
— Тоді ми будемо битися, — сказала вона, поглядаючи йому в очі. — Я не відступлю, навіть якщо це буде остання моя битва.
Вони йшли разом по темних коридорах, обходячи кімнати і замкнені двері, кожен крок давав їм відчуття наближення до кінця всього цього. Серце Елізи билося все сильніше, і в її голові прокручувались кадри минулого — образи, які здавалося, тепер втрачали свій зв'язок з реальністю.
Як тільки вони підійшли до дверей, що вели до підземелля, Даніель поставив руку на ручку. Вони обидва знали, що це була остання межа — за нею не було відступу. 

Двері відчинилися, і всередині на них чекала темрява. Тишина була оглушливою, але в кожному кроці було щось, що надавало їм сили йти вперед. Вони пройшли кілька сходів, що вели все глибше під землю. І ось, перед ними з'явилася велика залита тінню кімната, в якій стояла велика скриня. Артефакти королівської родини таємно зберігалися тут, і саме це місце мало бути ключовим для їхнього успіху.
— Ми не одні, — прошепотів Даніель, помітивши фігури в темряві.
Ззаду почувся шум, і перед ними з'явилися вартові замку. Це була пастка, яку підготував король. Він не міг дозволити, щоб вони забрали артефакт.
— Вони не дадуть нам забрати ключі, — сказала Еліза, і її голос став холодним, як метал.
Даніель зробив крок вперед, і його рука блискавично стиснула меч. Битва була неминуча. Вартові наближалися, і в темряві звучали їхні кроки, готові до боротьби.
— Ти готова? — запитав Даніель, перед тим як вони одночасно зробили крок до ворога.
— Завжди, — відповіла Еліза, відчуваючи, як її сила наростає. Вона більше не була лише принцесою, яку можна було маніпулювати. Вона була воїном, готовим до всього, щоб зупинити цей жахливий план.
В момент, коли перші удари прозвучали в повітрі, вона відчула, як її серце запалюється вогнем, що не міг загасити ніхто. Вона не відступала. Вона йшла вперед, бо це була її боротьба, її вибір.