4

Епізод 4: Схованка в серці
Ранок у Віріморі прийшов, але для Елізи він не приніс полегшення. Вона прокинулася в своїй кімнаті, що здавалася зазвичай такою спокійною і затишною, але сьогодні кожен її куточок був сповнений тривоги. На серці важко лежала думка про те, що вона вже не могла бути такою, як раніше. Мати залишила їй не лише щоденник, а й відповідальність, якої вона не могла ігнорувати.
Еліза сіла на ліжку і поглянула на вікно, через яке проникав ранковий світло. Сонце, що піднімалося, мовби намагалося заповнити тінь, але і сама тінь ставала все глибшою, охоплюючи замок. Вона відчула, як її внутрішній мир починає руйнуватися. Що б вона не робила, її майбутнє було вже вирішено — але як вона могла дозволити всьому цьому статися?
Тим часом, коридори замку були заповнені відлунням кроків. Вірний охоронець Ліонель наближався, і його погляд був зосереджений, сповнений напруження.
— Принцесо, — його голос відзначався певним холодом, але він, як завжди, залишався ввічливим. — Батько чекає вас у великій залі.
Еліза кивнула, хоча серце в неї відгукувалося сумнівами. Вона знала, що розмова з королем буде невідворотною. Її батько мав обличчя, яке вона звикла бачити у своїх дитячих спогадах, але сьогодні це обличчя було маскою, що приховувала всі його плани.
Вони вирушили разом до великої зали, де зазвичай відбувалися важливі наради, державні збори та офіційні прийоми. Зал була вражаючою: стіни, вкриті родовими гербами, і величезні вікна, що відкривали вигляд на міський ландшафт, позначений височинами замку. Але сьогодні це все здавалось віддаленим, немов з іншого світу.
У великій залі сидів король — її батько. Його обличчя не виражало емоцій, але погляд залишався холодним, непроникним. В ньому не було ні тепла, ні звичної батьківської турботи. Він просто був лідером, правителем, і сьогодні він мав принести їй важливі новини.
— Ти прийшла, — сказав він, підвівшись. Його голос був спокійним, навіть трохи суворим. — Сідай, Елізо.
Еліза не мала бажання сідати, але вона зробила це, намагаючись зберегти свою гідність, і дивилася на нього. Вона вже не могла приховувати своє невдоволення, хоча намагалася не виявляти слабкості.
— Ти хочеш поговорити зі мною про щось важливе? — запитала вона, не намагаючись приховати своє сумнівне ставлення.
Король лише злегка посміхнувся, погляд його залишався твердим.
— Ти повинна зрозуміти, що наше королівство потребує твоєї допомоги. Сили вампірів занадто сильні, і, якщо ми не змінимо баланс, вони можуть знищити нас усіх. Я не можу дозволити, щоб твоя кров була використана ними.
Еліза відчула, як її серце стискається від болю. Всі ці роки вона сприймала його як захисника, людину, якій можна довіряти, але сьогодні кожне слово ставало ножем у її душі.
— Ти хочеш використати мене як зброю, — сказала вона різко, не здатна більше приховувати свої емоції.
Король не відповів, але його погляд став ще холоднішим.
— Так, — підтвердив він без жодних сумнівів. — Ти можеш бути нашою єдиною надією, Елізо. І твоя сила допоможе зламати їх. Ми повинні діяти зараз, поки не стало занадто пізно.
Еліза замовкла, її серце билося швидше, але вона намагалася зберегти спокій. Вона не могла прийняти те, що її батько просив. Вона не могла стати частиною його плану, навіть якщо це означало вирішити долю королівства. 

Тим часом двері відчинилися, і в залі з'явився Даніель. Його погляд був твердим, але м'яким, і він швидко підійшов до Елізи.
— Ви не повинні це робити, — сказав він, звертаючись до короля. — Ваша шляхетність, ви не розумієте, що вона може стати вашим падінням. Її сила не повинна служити лише владі.
Король подивився на нього, і хоча його очі не видавали емоцій, в ньому спалахнула злість. Він важко зітхнув.
— Це не твоя справа, Даніелю. Я вирішую, як буде йти країна.
Але Даніель не відступав. Він обернувся до Елізи, і погляд їх перетнувся. Це був погляд союзників, погляд людей, що більше не могли залишатися у стороні.
— Елізо, ти сама можеш вирішити, як діяти, — сказав він, і це звучало як обіцянка, обіцянка допомогти.
Еліза повернулася до батька. У її очах палахкотіли рішучість і сумнів.
— Я не буду зброєю, якою ви хочете мене бачити, — сказала вона твердо. — Я зроблю свій вибір.
Король відкинувся на спинку крісла, немов чекаючи її відповіді.
— Ти обираєш бунт проти свого короля? — запитав він, але в його голосі звучала скоріше зневага, ніж страх.
— Я обираю свою свободу, — відповіла вона.
Даніель кивнув, і разом вони залишили залу. За їхніми спинами двері зачинялися, а в їхніх серцях палав вогонь нового початку.