Розділ 4

Наступної ночі я так і не змогла зімкнути очей. Лежала на спині, не маючи сил навіть повернутися на бік.
 

Рейвенхолд усіма силами намагається повернутися в моє життя. Але навіщо? Невже за стільки років у комусь досі живе таке палке бажання вбити мене? Я ніяк не могла збагнути, кому це потрібно.
 

Я підвелася з ліжка й підійшла до вікна. На вулиці стояла глибока ніч, довкола не було жодного руху. Я простягнула руку до невеличкого скляного столика в кутку кімнати й узяла пачку сигарет із запальничкою.
 

Я курила вкрай рідко — лише тоді, коли минуле мучило мене до божевілля. Але цієї ночі я спалила ледь не всю пачку. Це була вже пʼята поспіль. Опустившись на підлогу, я притулилася спиною до стіни. Підпаливши сигарету, прикрила повіки й глибоко вдихнула дим. Відчула, як штучне тепло розлилося в грудях, і на кілька секунд мені дійсно полегшало. Та за мить почуття провини й тотальної заплутаності окутали мене знову.

Мені не хотілося ні плакати, ні панікувати, ні боятися. Я просто не знала, що робити і куди подітися. Поява Дорана заскочила мене зненацька. Я виявилася абсолютно не готовою до того, що колись мені доведеться повернутися додому.

Ні, я не можу сидіти склавши руки й чекати на смерть. Якщо хтось так сильно цього прагне — що ж, я повернуся.

Я піднялася, загасила сигарету об підвіконня й викинула недопалок у кватирку. Діставши з шафи велику дорожню сумку, почала поспіхом збирати речі. Хай краще туди поїду я, а не Селена. Я не маю права наражати її на небезпеку. Вона стала надто близькою для мене, і втратити її я не могла.

Ніч минула як одна мить. За зборами речей я й не помітила, як за вікном засіріло. Була настільки сконцентрована, що навіть не почула, як Селена тихо увійшла до моєї кімнати.

— Вівʼєн? Куди це ти збираєшся? — від звуку голосу подруги я аж підскочила. Останнім часом я стала надто лякливою.
 

— Е-е-е… — я зовсім забула, що мені доведеться якось пояснювати Селені, чому я раптово вирішила летіти замість неї.

Я важко видихнула. Брехати їй просто в очі більше не було сил.

— Сел, я поїду в Рейвенхолд. Тобі краще залишитися тут.
 

— Що? Тобто? — подруга з цілковитим нерозумінням подивилася на мене. — Але ж ми мали їхати з Тайлером!

— Так, я знаю, але там справді небезпечно. Повір, я знаю, про що говорю, бо… я там народилася, — не підводячи очей, я поклала останню футболку в сумку й різко застебнула блискавку.

Селена стояла непорушно, недовірливо спостерігаючи за моїми хаотичними рухами. Здається, уперше в житті вона мені не вірила.

— Ти ніколи про це не згадувала. Дивний збіг… — у її голосі прозвучало легке невдоволення, але водночас вона зовсім не виглядала здивованою. Чи мені просто здалося під дією стресу? — Гаразд, я поїду з тобою. Придумаю, що сказати Тайлеру. Думаю, він зрозуміє.

— Ні, Селено! — різко відрізала я. Помітила, як подруга знервовано потерла шию. Закинувши сумку на плече, я підійшла ближче й пом'якшила тон: — Тобі справді краще туди не потикатися. Я впораюся сама. А коли повернуся — обіцяю, що все тобі поясню. Домовилися?
 

Селена сумно усміхнулася й ніжно мене обійняла. Ми часто обіймалися, і щоразу в її обіймах я почувалася найспокійніше. Мене нещадно мучила совість через те, що я змушена постійно приховувати правду. Через те, що єдиній близькій людині в цьому сучасному світі я не можу розповісти, ким є насправді. Але це було виключно заради її безпеки.

Вона провела мене до дверей, щоп’ять секунд нагадуючи, аби я обов’язково написала їй одразу після прибуття. Наостанок ми міцно обійнялися, і я швидко збігла сходами під’їзду, де на мене вже чекало таксі.
 

За двадцять хвилин я вже була в аеропорту. Одразу купила квиток на найближчий рейс і всілася в залі очікування, кожні кілька хвилин перевіряючи екран телефона. Літак мав вилетіти аж за дві години. Перспектива сидіти весь цей час на незручних металевих кріслах зовсім не тішила. Після безсонної ночі я почувалася виснаженою, очі злипалися. Рейвенхолд розташовувався майже за чотири тисячі кілометрів від Нью-Йорка, тож переліт обіцяв бути довгим.

Щоб трохи прийти до тями, я вирішила вмитися. Як назло, велика жіноча вбиральня в нашому крилі була зачинена на технічне обслуговування. Побачивши величезну чергу навіть до чоловічого туалету, куди вже намагалися прорватися розлючені жінки, я вирішила ризикнути й скористатися службовим приміщенням у кінці довгого, напівтемного коридору. Це було порушенням правил — якщо мене спіймають, як мінімум змусять платити штраф, а як максимум — знімуть із рейсу. Але мені було байдуже.

Я непомітно прослизнула крізь важкі металеві двері. На них красувалася табличка: «ВИКЛЮЧНО СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ! ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Переступивши поріг, я миттєво затамувала подих. Тут усе разюче відрізнялося від блискучого сучасної термінала. Кімната була занедбаною, темною, наче сюди ніхто не заглядав років двісті, а в повітрі пахло гострою вогкістю та пилом.
 

Я підійшла до старого, почорнілого від часу дзеркала над раковиною. Повернула заіржавілий кран, майже впевнена, що води там немає. Але вона потекла — тонка, іржава цівка з брудним накипом, але холодна. Підставивши долоні під воду, я хлюпнула її собі в обличчя, а потім притиснула мокрі пальці до шиї, насолоджуючись рятівною прохолодою.

Раптом потилицею пройшов знайомий імпульс. Я відчула, що в цій кімнаті більше не одна. За моєю спиною мигнула густа тінь. Я стрімко розвернулася, готова до нападу.

Нікого. Порожнеча.

Я стаю параноїком. Це вже очевидно.

Я знову опустила голову й набрала трохи води в долоні. Холод допомагав зібрати думки докупи перед неминучою зустріччю з містом мого кошмару. Але коли я підвела погляд на дзеркало, вода ледь не вилилася з моїх рук.