Розділ 3

Повітря в кімнаті згустилося. Мені стало катастрофічно важко дихати. Стіни почали тиснути на мене, як після кожного нічного кошмару. Тільки цього разу це був не сон, а жорстока реальність.
 

Доран. Мій рідний брат. Людина, яку я проклинала всі ці роки. Щоразу, згадуючи про нього, мені хотілося повіситися, аби лиш стерти кляті спогади й назавжди забути минуле. Я ненавиділа себе за те, що колись довіряла йому, за те, що впустила у своє життя Мортімерів. Для мене вони всі були однаковими зрадниками.
 

Брат був одягнений у звичайні чорні джинси, сіру футболку та чорну шкіряну куртку. Це разюче відрізнялося від того вишуканого стилю Дорана, який закарбувався в моїй пам’яті. Лампа, що самотньо висіла на стелі, лиш тьмяно освітлювала його фігуру. Я ледве могла розгледіти це бліде, позбавлене життя обличчя та яскраві зелені очі. Колись вони дивилися на мене з любов’ю та прагненням захистити, а тепер випромінювали лише самовпевненість, німе попередження й глибоку ненависть. Його темне, як і в мене, волосся було трохи скуйдовжене — здавалося, він дуже поспішав сюди.

Мої пальці неконтрольовано затремтіли. Тіло почала переповнювати невимовна лють.

— Якого чорта ти тут робиш?! — майже закричала я і зробила кілька рішучих кроків уперед.
 

Я була готова кинутися на нього й роздерти горло власними руками. А ще краще — замкнути десь і катувати доти, доки він благатиме про смерть.

Доран самовпевнено усміхнувся й повільно підійшов ближче. Попри те, що я не була низькою, брат суттєво висився наді мною, і від цього усвідомлення серце боляче стиснулося в грудях.

— Хто ж так вітається з рідним братом? — він розвів руки в сторони й вдоволено оглянув мене.

Я щосили стиснула кулаки, аби не врізати йому просто зараз.

— Серйозно? Після того як ти кинув мене напризволяще на цілі століття, ти ще чекаєш, що я буду тобі радіти? — у моїх очах закипала лють, а кров у вухах шуміла все голосніше. Я ненавиділа його кожною клітиною своєї душі.

Брат розправив плечі, і його зверхня усмішка миттєво зникла з обличчя.
 

— Я не кидав тебе. І ти, до речі, могла б сама знайти мене, якщо вже так сильно сумувала.

Тримай себе в руках. Тримай себе в руках. Тримай себе…

Моє обличчя залишалося кам'яним, не видаючи жодної емоції, поки всередині вирував страшенний біль.

— Я не шукала тебе, бо ти зрадник. Ти чудово знаєш, чому все це сталося. Ти — вбивця… — останні слова я промовила зовсім тихо, ніби плекала їх у собі століттями.
 

І тут сталося те, чого я точно не очікувала. Доран із блискавичною швидкістю вампіра штовхнув мене до стіни й затиснув моє горло мертвою хваткою. Я сильно вдарилася потилицею. В очах на кілька секунд потемніло, через що я на мить втратила контроль.

— Я… не вбивця… — холодно прошипів Доран.

Його очі замість звичного зеленого кольору налилися криваво-червоним, зіниці розширилися, а навколо повік проступили чорні вени. Зараз він мав вигляд справжнього монстра. Вампіра, який нищить усе на своєму шляху.

Хлопець стискав пальці на моїй шиї дедалі сильніше, повітря критично бракувало. Я відчайдушно намагалася відірвати його руку від себе, але марно — він був набагато сильнішим.

Перед очима попливли темні плями. У пориві останнього відчаю я мертвою хваткою вчепилася долонею в його зап'ястя. Подивившись йому прямо в очі, я стиснула пальці щосили.

Раптом кімнату прорізав голосний крик — це був радше дикий, тваринний рев, аніж людський голос. Я з подивом побачила, як із-під моєї руки, прямо з його шкіри, пішов густий дим. Я обпекла його. Просто голими руками.
 

Доран різко відсмикнув руку, намагаючись утамувати біль. На його зап'ясті вже виднівся глибокий, обвуглений опік.
 

— Ти сильніша, ніж я думав, — брат усе ще розтирав уражене місце, люто дивлячись на мене, та все ж його погляд трохи пом'якшав, і він додав тихіше: — Ти не знаєш, що насправді тоді сталося.

— Я знаю достатньо, Доране. І мені цього вистачить. Тобі немає виправдання, — мені було боляче. Неймовірно боляче. Понад усе на світі я хотіла ніколи не зустрічати нікого, хто міг би нагадати мені про Рейвенхолд. Якби ж усе це було просто страшним сном… — Іди геть. Поки я тебе не вбила.

Я більше не могла на нього дивитися, тому просто відвернулася вбік. Куди завгодно, аби лиш не бачити його обличчя.

Доран повернувся до мене спиною, поправляючи куртку. Злегка повернувши голову, він ледь чутно кинув:
 

— Вони повернулися. Це все, що я хотів тобі сказати.

З цими словами він рушив до коридору й буквально розчинився в темряві.

Вони повернулися.

Мортімери.

Вони знають, де я. І хочуть завершити те, що розпочали багато років тому.

Я на автоматі простягнула руку до кулона й стиснула його так міцно, як ніколи в житті. Брат Ровена, Кіран, знайде мене й уб’є. Я знала це. Якби не Ровен тоді, мене б уже давно не було серед живих. Порятунок душі — це єдине, чим я завдячувала своєму колишньому коханню.
 

У коридорі почувся шурхіт. Двері відчинилися, і до квартири зайшла втомлена Селена. Кілька секунд я стояла нерухомо, просто дивлячись на неї і не здатна вимовити жодного слова.

— Вів, усе добре? Ти геть бліда, — подруга кинула сумку на стіл і швидко підійшла до мене.
 

Я різко виринула зі ступору, повертаючись до тями, і поспіхом випустила кулон із рук.
 

— Так… так, усе добре, — я не могла їй розповісти. За жодних обставин. — Як там твоє стажування?

Я безсило сперлася об спинку дивана, намагаючись вирівняти дихання. Я знала, що рано чи пізно це станеться, і минуле наздожене мене, але не очікувала, що це відбудеться так раптово.

— О, досить цікаво. Нам уже видали першу справу для розслідування, — Селена підняла папери, які тримала в руках. — Серія загадкових убивств у якомусь містечку Рейвенхолд.