Розділ 2

Ранок починався як завжди. І як завжди я проспала. Швидко вмилася, спробувала за п’ять хвилин обрати бодай якийсь пристойний одяг, нашвидкуруч ковтнула кави, нанесла макіяж і побігла до університету. Взагалі-то — усе як у людей. Здавалося, я зовсім нічим не відрізняюся від інших. Ну, хіба що пересуваюся трохи швидше, в історії розбираюся краще і могла б убити, якби виникла потреба… Ну добре, майже не відрізняюся.

Дорогою до університету я, як зазвичай, намагалася розплутати навушники, які так «вчасно» полюбляли збитися у вузол десь на дні моєї сумки, і традиційно злилася. Переступивши поріг академії, я одразу помітила Селену, яка про щось розмовляла з Тайлером. Це був її хлопець. Високий, розумний, широкоплечий блондин, якого я два роки вмовляла зізнатися Селені у почуттях. Ну гальмо, що ще скажеш. Я б такого вже давно відшила.

— Хей, закохані, доброго ранку! — я радісно підбігла й ззаду заскочила на плечі Селені та Тайлеру.
 

Вони здригнулися від несподіванки, але за мить розпливлися в усмішках і обійняли мене.
 

— Доброго ранку. Я думала, ти вже не прийдеш, — сказала подруга, поправляючи рюкзак на плечі.

— Навіть не сподівайся, що я залишу тебе навіть на день, — із ноткою сарказму відповіла я й закинула руку Селені на плечі, поки ми йшли до аудиторії.
 

— Ей, а я тоді для чого? — жартівливо обурився Тайлер і легенько штовхнув мене в лікоть.

Ми з Селеною голосно розсміялися.

— Не хвилюйся, білявчику, тебе ми теж не покинемо! — відказала я, і з цими словами ми зайшли до класу.

Поки ми вмощувалися за партою, подруга встигла розчесати своє світле волосся та припудрити обличчя. З кожним днем я все більше помічала, наскільки Селена й Тайлер схожі між собою: обоє біляві, в обох блакитні очі й обоє до нестерпності правильні.

— Подруго, я сподіваюся, ти підготувала проєкт? — запитала дівчина, висмикуючи мене з думок.

І тут мій мозок пронизало усвідомлення. Чорт! Сьогодні ж останній день прийому письмових робіт, за результатами яких двох студентів із групи оберуть на престижне стажування.

— Прокляття! Як я могла забути?! — я відчула, як мене захлиснула дика злість на саму себе. Я справді хотіла потрапити на це стажування, це був реальний шанс отримати хорошу роботу в майбутньому. Буде неймовірно прикро, якщо я і це проґавлю.
 

Я швидко зібрала волосся у хвіст і витягла з сумки ручку: — Як гадаєш, за п’ятнадцять хвилин встигну написати?
 

Подруга щиро усміхнулася й похитала головою:

— Ти як завжди. Але в твоїх здібностях я не сумніваюся.

Я широко усміхнулася й підморгнула їй. Задачка не з простих, але хто я така, щоб не впоратися?

Рівно за дванадцять хвилин робота була готова. За цей час я примудрилася і лекцію послухати, і конспект записати, і повмовляти Селену завести нарешті кота, на що почула у відповідь: «Ти можеш замовкнути хоча б на десять хвилин? Чи я сьогодні лекцію так і не послухаю?»

Я ж казала — надто правильна.

Після закінчення пари я підійшла до викладача, щоб здати свою папку. Літній чоловік в окулярах сидів за столом у кінці аудиторії. Коли я наблизилася, він навіть не повів бровою, удаючи, що не помічає мене.

Довелося легенько кашлянути:

— Кхм… Пане професоре?

Він нарешті дуже повільно підвів на мене погляд і з відвертим несхваленням оглянув мене з голови до ніг. Гаразд, контакт не відбувся, я вже йому не сподобалася.

— Пані Хейзлвуд, так? Вибачте, просто чомусь я не надто часто бачу вас на своїх заняттях.

Ой. Ну так, на лекції з теорії масової комунікації я з’являлася найменше. Просто вважала, що мені це не дуже потрібно. Забагато сухих термінів, як на мене.
 

— Ну, пане… — мені довелося швидко зиркнути на табличку з іменем, що стояла на столі, бо бачила я його фактично вдруге в житті, — пане Райлі, на це були свої причини. Але я підготувала проєкт і дуже сподіваюся на ваше схвалення, — останні слова я вимовила тихіше і простягнула йому папку.

Він оцінювально пробігся очима по першій сторінці, знуджено видихнув і знову подивився на мене.

— Щиро перепрошую, але я вже відібрав двох студентів для стажування. Це Селена Сангвін та Тайлер Роберсон. Ви здали роботу занадто пізно, — відказав професор і підсунув папку назад до мене.

Неправда. Я здала вчасно. Я йому просто не подобаюся. Дуже сильно не подобаюся.

Я відчула, як моє серце наче налилося свинцем, а в грудях виник дивний, шалений тиск. Я подивилася прямо в очі Райлі, міцно стиснувши пальці в кулаки.

— Але я теж можу піти, — я відчула, як мої зіниці спалахнули чимось давно забутим, небезпечним, — це ж не стане проблемою, чи не так?

Я майже підкорила його. На мить у його очах з’явився скляний блиск — я майже змусила його погодитися, але він занадто вчасно відвернувся, розірвавши зоровий контакт.

— На жаль, я вже нічого не можу змінити. До побачення, — сухо кинув професор, більше не удостоївши мене навіть поглядом.
 

Ну й нехай, велике цабе. Але… я це відчула. Я чітко відчула ту вампірську ментальну силу, якої не могла викликати роками. Такого не траплялося ціле століття. Невже мої здібності повертаються?

Я граційно розвернулася на невисоких підборах, змахнувши довгим, майже синяво-чорним волоссям, і вийшла з аудиторії, так нічого й не відповівши. Пішов він до біса.

Біля дверей мене вже чекала Селена. Вона щось захоплено розглядала в телефоні й відірвалася від екрана лише тоді, коли я з гуркотом зачинила за собою двері.

— Ну, що там? — із цікавістю запитала подруга, ховаючи мобільний до сумки.

— Не спрацювало, — я заперечно похитала головою. — Сказав, що я запізнилася, — я показово закотила очі.

Селена засмучено насупилася. Вона точно розраховувала, що ми проходитимемо практику разом.