Розділ 1

Я все ще приходила до тями після того кошмару. Він мені сниться протягом всіх цих років, один той самий, та ж картинка, ті ж відчуття, той же страх. Та не за себе, а за свою сім’ю, яку так і не вдалось врятувати.

Я повільно підвелась з ліжка і підійшла до вікна. Не зважаючи на те, що на годиннику всього лиш пʼята ранку, місто почало оживати, люди поспішали на роботу, машини потроху шуміли під вікнами моєї квартири.
 

Що ж, дякувати всім силами, я вже 125 років встигаю пристосовуватися до всіх нових технологій, незважаючи на свій досить старший вік. Хоч і зовнішньо я досі двадцятирічна юна дівчина, мої очі бачили багато чого: починаючи від Першої світової, закінчуючи створенням IPhone.

Я народилась в 1900 році в містечку Рейвенхолд. Мої батьки були звичайними людьми. Хоча ні, звичайними багатими людьми. У нас були маєтки, статки, репутація. Доки в 1920 році я не дізналась те, що не мала знати.

Наше місто кишіло вампірами. І мій брат, Доран, був одним із них.

Це стало початком кінця всього. Мій батько найбільше за все хотів позбутись вампірів, адже вони повбивали майже половину населення міста.

Того ж року, я звʼязалась з одним із наймогутніших вампірів Рейвенхолду — Ровеном Мортімером. Але я не знала, що він вампір, навіть не здогадувалась, поки він не обернув мене на вампіра. Бо сама його попросила. І я просто піддалась, бо була по вуха закохана. Думала, що так ми житимемо вічно і кохатимемо один одного до останнього подиху когось з нас.

Але всі мої мрії обірвались, коли рідний брат Ровена вирішив випередити мого батька і вбити його та мою маму. Він безжально випив кров з моєї родини і спалив будинок. В той час мій брат пішов проти всіх нас і підтримав Мортімера, що дуже сильно мене ранило, адже я вважала Дорана найближчою людиною в цьому світі.
 

Тоді я кинулась тікати, бо це останнє, що встигла сказати мені моя матір перед тим, як божевільний і страшний Кіран Мортімер вбив її.

І я тікала, бо в мене не було іншого вибору. Я мала комусь сказати, я мала їх врятувати. Та під час своєї втечі я сама почала втрачати свої сили.

Я більше не могла вважати себе повноцінним вампіром, бо з усіх привілей, які надаються таким істотам, я могла лише жити вічно. Я не могла харчуватись людською кровʼю, не могла контролювати інших людей (що мені було б дуже на руку). Я могла лише тинятися світами, видавати себе за різних осіб та жити абсолютно різні життя. От зараз, я проста студентка, яка вчиться на журналіста, і, запевняю, через 5 років я буду зовсім іншою людиною, із зовсім іншим іменем.

Я шумно видихнула, прикривши очі. Повільно перейшовши всю кімнату, я підійшла до дзеркала, що висіло біля дверей. Поглянувши на себе, я відчула глибокий жаль: темне довге волосся було заплутане та скуйдовжене, моє і так бліде обличчя зблідло ще сильніше, а на шиї виступив холодний піт. Опустивши очі, я зрозуміла, що однієї моєї звичної речі немає. Зник кулон.
 

Прокляття!

Єдине, що встигла віддати мені моя мама — це той кулон. Він рятував мене від усього. Думаю, саме завдяки йому я тоді вижила. І я не розумію як це працює, адже моя мама була звичайною людиною і не мала жодного стосунку до потойбічного життя.

Я кинулась шукати його по своїй кімнаті і з жахом зрозуміла, що його немає. Я ніколи, взагалі ніколи не знімала його і не залишала його на відстані більше двох метрів від себе.

Ні, ні, ні, я не могла його загубити. Просто не могла!

Швидко вибігши з кімнати, я забігла на кухню. Та, навіть не ввімкнувши світла, я побачила, як синій камінь виблискує біля раковини. Я видихнула з полегшенням, одразу впізнавши кулон. Я підійшла ближче і взяла його в руки. Сонце вже починало підніматися, тому яскраво синій камінь магічно виблискував. Він був в формі краплі , запханий в маленьку срібну оправу. Цей кулон був надто гарним, надто розкішним, і надто важливим для мене. Кожного разу дивлячись на нього, я ніби бачила відображення моєї мами. Її ніжне обличчя, яке страждало. Яке помирало.

І це розбивало моє серце вщент. Але я не могла дозволити смутку поглинути мене, доки я не добʼсь цілі всього свого життя. Доки я не помщусь.
 

— Тобі теж не спиться? — з-заду почувся знайомий голос. Я на місці підскочила та різко розвернулась, готова вже оборонятись чи нападати. Але моя квартира була дуже маленькою, кухня була зʼєднана з вітальнею, місця було мало, тому я одразу побачила знайому фігуру, яка сперлась об диван.

Селена. Моя найкраща подруга в теперішньому житті і сусідка, з якою я тепер ділю дім. Людина, якій я можу довірити все. Ну, звісно, окрім мого «маленького» секрету.

— Ти що, ненормальна? Хто так людей лякає? — я важко видихнула і підійшла до подруги. Вона тихенько розсміялася.
 

— Бо не треба ходити як примара ночами. — Селена єдина з нас двох нарешті додумалась ввімкнути світло, — Оу, подруго, оце в тебе прикид! Не думала, що ти навіть спиш в сексі одязі.

Спочатку я нахмурилась, але згодом опустила очі і зрозуміла, що вчора я так і не одягнула піжаму, а так і заснула в досить привабливій з глибоким декольте майці і нижній білизній.

Я підняла очі і розсміялась.

На душі одразу стало легше.

— Ну це ще, як на мене, дуже скромний прикид, — я грайливо усміхнулась.

— О тааак, знаючи тебе, це ще дуже невинно. — подруга відповіла мені таким же поглядом.

Не дивлячись на те, що нам супер добре разом, ми були з нею дійсно різні. Селена була досить спокійною і врівноваженою, завжди вміла мене правильно заспокоювати, коли я намагалась когось вбити (таких ситуацій бувало ой як немало). В той час як я могла спалити пів світу, якщо мені щось не подобалось, не дивлячись на те, що мої вампірські сили дуже слабкі.

— Ти шукала свій кулон? — Селена дуже різко змінила тему. Мій настрій змінився теж.