3

Ця проклятуща війна уже сиділа в печінках! Михайло Хортинський, князь, магнат, відомий меценат, а в останній час – ще і головнокомандувач коронними військами на Північному фронті, розчаровано скривив рота. По-перше, він втратив багато грошей. Аж занадто. Війні передували санкції та закриття кордонів, так що тони сукна, які день у день виробляли його ткацькі майстерні, опинились нікому не потрібними. Раніше князь поставляв їх на захід, в тому числі і в Гальтію, а тепер був змушений зупинити виробництво і розпродати залишки вдома за  цілковиту безцінь. 

До того ж цей королівський указ… Його відірвали з маєтку, з обіймів молодої дружини, і наказали керувати військами на нікому непотрібному Північному фронті. Що він за це отримає? Точно не нові титули, медалі, нагороди, ба навіть просто офіційну королівську подяку. Вчорашня ганебна поразка розставила все на свої місця. Тут уже не до медалей. Михайло Хортинський боявся навіть подумати про те, що його чекало по приїзді у Славгород. Розслідування? Арешт? Або взагалі страта?

І все це через чергову нікому не потрібну свару за далекі колонії й торгові преференції…

Втім, чого там розслідувати? В його розпорядження дали лишень три тисячі регулярного війська і наказали втримати з ним кордон, а ще краще – за можливості вирушити вперед і взяти ворожу столицю. Ясна річ, це було нездійсненною задачею. Просто неможливою. Князь наказав провести мобілізацію, зібрати з навколишніх сел усіх чоловіків, здатних тримати у руках мушкета, однак цього виявилось недостатньо. У голові одразу сплив старий хлопський вираз – з гімна кулю не зліпиш. Як не крути, за кілька місяців з десяти тисяч селян аж ніяк не зробиш добре навчене, досвідчене і вишколене військо. А от гору трупів – запросто, на це пішло лише кілька днів.

– Ваша світлосте…

Князь вмить виринув з власних думок, оглянувся і побачив Богдана Трибеля – ротмістра того, що залишилось від його кінноти.

– Так, Богдане.

– До нас прибув гонець з важливим повідомленням. Зараз він знаходиться біля переднього редуту.

– Чого саме там? Приведіть його до мене, в цей намет.

– Він тяжко поранений, ваша світлосте. Гальтійці хотіли перехопити його на підступах до нашого табору, втім мої хлопці їм завадили.

– Прекрасно, – відповів князь, хоча в його голосі так і не прозвучало радісних ноток – Лист цілий?

– Так, ваша світлосте. Не розкритий, з печаткою.

Ротмістр дістав великого, перев’язаного стрічкою, листа та з трепетом передав його Михайлу.

– Дякую. Можете бути вільні.

Ротмістр зник за пологом намету, і князь, невідомо для чого витримавши паузу, зірвав печатку та почав читати. З кожним рядком його незадоволена гримаса потихеньку починала танути, поки нарешті не перетворилась у легку втомлену посмішку, напевно, першу за довгий час на війні. Воно і не дивно – новини були просто чудовими. Його колега з Південного фронту виявився здібним полководцем і розбив спочатку гальтійські, а згодом і султанські війська. Ворог запросив припинення вогню і, схоже, скоро почнуться довгі мирні переговори. Михайлу Хортинському наказали зупинитись, закріпитись на досягнутих позиціях та просто чекати, не вдаючись більше до ніяких дій.

– Ось це так пощастило! – не витримавши, сказав він вголос – Господи, дякую, що допомагаєш мені!

Можливо, в такому випадку його навіть не покарають за поразку. В князя залишився кордон, дві тисячі регулярного війська, а от селян… Хто їх взагалі захоче рахувати? Якщо він буде обережним та не стане лізти на рожен, все має оминутись. Тільки б гальтійці не видумали якогось підступу! Цілком можливо, що, попри перемир’я і домовленості, ворог захоче перейти у наступ і тим самим виб’є собі кращі мирні умови. Тому, звичайно, прийдеться готуватись до найгіршого.

На декілька днів його солдати перетворились у справжніх землекопів. Вони посилено лаштували шанці, зводили вали, виставляти на позиції вцілілі гармати і гаубиці.  Робили це відкрито, навіть демонстративно, аби ні в кого не залишилось жодних питань або сумнівів. Здається, це навіть подіяло. За цілу добу не пролунало жодного пострілу, а ще через одну гальтійці прислали парламентерів.

Ледь-ледь встиг розгорітися світанок. Чорне цупке небо поступово відступало від небосхилу, розчинялось у жовтуватій смузі світла, по землі стелився легкий туманець. Михайло Хортинський вибрався на один з валів та неквапливо оглядав територію. Руки гріла чашка з гарячим чаєм, пар вихорився перед самим носом, такий по-домашньому затишний та ароматний. Навколо панувала цілковита тиша. Князь зробив малий ковток і одразу же запнувся, помітивши якийсь рух на захід від табору.

– Ваша світлосте! – долинув голос вартового.

– Я вже бачу. Неси підзорну трубу. Хутчіше!

Вже за якусь мить він прилинув до окуляра і почав розглядати прибульців. З туману виринали людські фігури (всього їх було троє), один тримав у руках прапор з білим полотнищем. Значить, перемовники. Вже зовсім скоро князь зміг гарно їх розгледіти. Гальтійські сині жустокори і кюлоти, напудрені перуки, молоді обличчя і, що саме головне – жодної зброї. Одного з парламентерів він знав особисто. Це був Якоб з роду Вельфінбергів, син його гарного знайомого, з яким князь колись навчався у Військовій академії.

– Ваша світлосте! Ми прибули з офіційною пропозицією від графа фон Клауцера!