2

Пахло грозою і сирою землею. Небо затягло тяжкими хмарами, все навкруги потьмяніло, повітря стало якимось густим і задушним. Вони маршували вперед, по чистому відкритому полю. Барабанщик відбивав ритм, капітан викрикував накази, і час від часу роздавалось сухе тріскотіння мушкетних залпів.

– Лівою! Лівою!

Олекса крокував поруч, Януша закинули кудись у задні ряди. Битва йшла повним ходом, і ось вони поступово, розмірено крокуючи, наближались до ворожих порядків. Артем уже міг розгледіти гальтійців – сині камзоли, крислаті капелюхи з пір’ям та безліч строкатих знамен, таких яскравих і чітких на фоні похмурого, майже чорного неба.

Замість грому загуркотіли гальтійські гаубиці. Один із зарядів влучив у їх шеренгу, Артема обдало жаром і рихлою землею. Чоловік десять одразу повалились на землю, хтось закричав від жаху та болю.

– Переступайте! – голос капітана доносився немов з іншого світу – Переступайте трупи і вперед! Зімкнути ряди! Зімкнути ряди! Ми маємо тримати лінію.

Артем оглянувся. Олекса залишився цілим, а от їх сусідам не пощастило. Вони зостались лежати на землі,  зрешечені картеччю, і вже мало походили на людей. Облич було не впізнати, мундири порвало на клапті, кругом розпливалась кров та валялись відірвані шматки м’яса.  «Ще б трохи, – подумалось Артему – і я б лежав серед них. Господи, допоможи нам усім!».

– Збирайтесь докупи, бовдури! – тим часом горланив капітан – Докупи і вперед!

Це здавалось сущим божевіллям. Їм би розбігтись у різні боки, пригнутись, припасти до самої землі,  а не йти в повний зріст прямо на ворожі дула. Втім, воювати було прийнято саме так. Мушкет – зброя не надто точна, тому найбільшої шкоди він може завдати лише тоді, коли сотні солдатів стріляють одночасно, одним великим залпом. А для цього слід стояти в шерензі прямо навпроти ворога і сподіватись, що цього разу тобі має пощастити. Артем все ще не полишав надії, хоча думати в той час було невимовно тяжко. Серце шалено калатало, у вухах шуміло, а ноги намертво задубіли, від чого навіть саме маршування здавалось нездійсненним завданням. А ще, як на зло, закортіло до вітру. Новоспечений мушкетер сумнівався в тому, що зможе втриматись і не обмочити власних штанів. В той момент, щоправда, це була найменша його проблема, нікчемна та зовсім не варта уваги. Рівно як і всі ті поневіряння і труднощі, які він мав до війни.

Згодом солдати вибрались на потрібну дистанцію і вишикувались у рівну лінію.

– Готуйся!

Мушкети злетіли догори. Капітан підняв руку і сплюнув, не відриваючи погляду від ворожого війська. Вичекав ще миттєвість.

– Вогонь!

Вони не були професійними солдатами, навченими і достатньо вимуштруваними. Одна частина занервувала, не дочекалась команди і вистрілила раніше. Деякі взагалі все ще стояли напоготові й не спустили курків. В результаті залп вийшов слабким, змазаним, і серед гальтійців впало лише з п’ятнадцять-двадцять людей. Зі сторони супротивника долинули рідкі крики і стогони, а вже зовсім скоро – голосна команда їхнього офіцера. Одним розкотистим залпом загриміли ворожі мушкети, виплюнувши добру сотню куль.

Майже всю їх першу лінію скосило. Коли дим розсіявся, Артем із жахом усвідомив, що на своєму боці шеренги він залишився стояти один. Олекса лежав у калюжі власної крові – куля влучила йому прямо у скроню, так що смерть була моментальною. Дехто ще вертівся у конвульсіях, хтось лежав мирно, розкинувши руки, хтось ошаліло глядів на свої рани, все ще не вірячи у те, що відбулось. Капітан залишився живим.

– Сформувати нову шеренгу! – гукнув він, ні на секунду не розгубившись.

В Артема перервало дух. Він був наляканий і приголомшений, більшою мірою навіть не тими втратами, що вони понесли (для цього потребувався час і відносний спокій), а реакцією капітана. Як йому це вдавалось? Як звичайна людина може залишатись такою байдужою до того жаху, справжнього пекла, в якому вони опинились? Байдужою до людських життів, таких неоціненних та особливих, як їм колись розповідали. Певно, десятки подібних м’ясорубок перекрутили його, скалічили, не залишивши по собі уже нічого людського. Те ж саме чекало й Артема, якщо, звичайно, йому вдасться залишитись у живих.

– Шикуйся і перезаряджай зброю! Швидко, вам кажуть!

Все здавалось несправжнім, ніби висмикнутим з дурного сну. Розум затьмарився, очі тупо витріщились вперед, в той час як руки машинально виконували роботу. Артем надкусив паперовий патрон, висипав частину пороху на затравкову полицю і неслухняними пальцями закрив кришку. Залишок пересипав у дуло мушкета, за допомогою шомпола запхав туди папір і кулю. Він ледь встиг звести курок, коли капітан вигукнув нову команду:

– Готуйся!

Артем націлив мушкет на лінію гальтійських солдат.

– Вогонь!

Вистрілив, у вухах болісно задзвеніло від надто голосного звуку. А потім все раптом припинилось.

Артем зрозумів, що лежить у траві, яскраво-зеленій, вологій від розсипу крапельок роси. Навколо все рухалось, шуміло, метушилось, втім йому було байдуже.  Байдуже буквально на все. Що трапилось? Чому він опинився на землі? Що там викрикує капітан? Чиї мушкети і гармати зараз гуркочуть? Все це здавалось до смішного неважливим і навіть дещо… чужим. Якась незбагненна сила потягнула його догори. Артем лише втомлено посміхнувся та закрив очі. Назавжди.