Глава 10.5

...Смарагдове листя, місяцем обласкане, тремтіло під сильним вітром і здавалося зі сталі викутим. Кущі ледь-ледь до грудей Вайолет діставали, над ними туман плив, і ягоди червоні краплями крові застигли серед отруйної зелені. Графиня озирнулася — чи не йде за нею хтось? Але лише вітер шелестів сухим осіннім листям, лише скрипіли старі дерева, лише віти-лапи смерек погойдувалися в темряві, немов хтось щойно пройшов повз них... Відколи Вайолет боятися стала? Сильна вона, помахом руки кінного перекинути на землю може — і всі знають про силу її, ніхто не стане слідом іти, злякаються... Чи... є сміливці?

Може, то вовкулаки ходять в темряві лісовій?.. Добре, якщо прийшли вони на поклик її, добре, якби дали дозвіл ягід нарвати... ще й коріння треба, і кори... Чи дозволять?

— Хто б ти не був, якщо чужий ти пасльону, то залишайся там, де є, за мною не ходи, себе не губи... Прокляну, заведу в болото, болото гниле, потонеш, криксам на їжу підеш... болотницям кістки твої прикрасою стануть... стій, де стоїш. А коли вовк ти місячний — то вийди на світло, покажися. Говорити будемо...

І ніби тихіше стало в лісі, немов той, хто крався слідом за Вайолет, призупинився, завмер, і навіть дихати забув як. Мабуть, не вовкулак то був.

Запах задушливий поплив над кущами з вовчими ягодами — плоди червоні на гілках ніби засвітилися. Дивиться на них Вайолет, але не наважується ближче підійти. Кажуть, зберігають вовчі чари сірі тіні, що в повний місяць звіром лютим обертаються. Чи дозволять торкнутися плодів? Зморшкувата сіра кора схожа на вовчу шерсть, ягоди — на очі звірячі... і застигла Вайолет, на місяць дивлячись, насупившись, губу до крові прикусивши — чи прийдуть господарі ягід, чи дозволять?..

Гарчання пролунало, розсунулися гілки пасльону, і вийшов із чагарників величезний вовк — очі червоним горять, шість стирчить, в реп'яхах уся, брудний той вовк, змарнів, наче зголоднів навіть.

— Зніми реп’яхи з мене, тоді дозволю тобі взяти те, чого ти хочеш, — проричав вовкулак і ліг біля ніг Вайолет.

Чорною фіалкою розпустилися спідниці її, коли присіла вона біля звіра. Коса змією ковзнула по плечу. Упала в листя.

І Вайолет, наспівуючи колискову, яку в дитинстві чула від батька, заходилася будяк та колючки з вовка вичищати… Час швидко линув… все їй вдалося.

 ...Пекучий сік обпік губи — наче вогнем спалахнуло. Закашлялася Вайолет — і червоні маки розцвіли на хустці, якою вона рот прикрила. Страшно стало — раптом щось не так вона зробила. Раптом відвар, відьмаком приготований, отруйний для неї? Запекло нещадно в гортані, немов гарячий той відвар був... хоча остуджувала ж вона його. Паслін гірко-солодкий очі пеленою застилав, тремтіння охопило Вайолет. Упала вона, і у відображенні дзеркала, що поруч висіло, побачила зіниці свої чорні — вузькі вони стали, вертикальні. Нелюдські.

За край столика вхопилася рукою тремтячою, вся змокла, живіт ніби ножами хтось різав, але язиком пройшлася по зубах — ікла меншими стали. Слина, як у псини скаженої, закапала на стільницю, череп порожніми очницями дивився на Вайолет, а вона — на череп цей, і танцював він перед очима, і начебто посміхався... Мабуть, зовсім зле їй, коли вже бачиться всяке. Та тільки раптом відпустило — і тремтіння минуло, і слина кривава капати перестала, і немов би ланцюг навколо грудей невидимий розірвався. Дихати легко стало, не гірчило більше на губах, гортань не пекло. Серце тихіше стало битися, спокійніше, вже не вилітало воно з тіла, не билося підстреленим птахом.

І голод пішов.

Уперше за багато років відчула Вайолет, що немає в неї бажання людей рвати та кров'ю гарячою захлинатися, не в силах наситити тварюку, що в ній сидить.

І розсміялася вона радісно, а дзеркало від сміху дзвінкого тріщинками пішло, і обсипалося на підлогу.

А чи потрібне їй серце Рубіни Лакотош? Може, сама впорається вона з прокляттям і буде вічно жити?

...Вічно годувати буде стригоя проклятого, Хельмом прозваного. Та тільки знати про те не дізнається.