Глава 10.4

Темна вуаль — густа, довга — спадала на вузьке обличчя Вайолет. Графиня застигла біля вікна, зачаровано розглядаючи своє відображення у склі — чорна тінь, закутана в оксамит. Траурний, з мереживом на стоячому високому комірі й на вузьких манжетах, що тримають широкий рукав. П'ять рядів дрібних ґудзичків на корсеті, довгий шлейф, що мертвою гадюкою ліг біля ніг...

Все ще красива.

Все ще юна.

Але дорого платить за це. Як би ціну зменшити?

Якщо не позбавиться свого голоду, знову спорожніють землі, знову лише воронам кружляти в чорнильних небесах. А хочеться не пустелею моровою володіти — багатими землями.

Як колись було — до того, як у замку з'явився демон-стригой. Вайолет навіть думати іноді про нього боялася — раптом прочитає її думки? Що знала вона про нечистого? Що приїхав він із західної землі, з якогось далекого королівства, і що прийняв батько Вайолет його з почестями... І що був він винен у тому, що трапилося століття тому з чарівницею ромале.

Так, хотілося графині повернути все, як було.

Та хто працюватиме на цих землях, коли господиня їх — прокляттям давнім позначена і не може впоратися з ним? Коли вбиває вона кожного місяця... колись набагато рідше літала тінь чорна над горами й долинами...

Нині вона теж довго трималася — доки крові Єна не скуштувала. Захмеліла від неї, голову втратила. Погано.

Здригнулося відображення, усміхнулося — не подобається йому, що задумала Вайолет. Любить двійник її дзеркальний кров людську. Біль йому потрібен.

Так сильнішим стає прокляття.

А Вайолет позбутись його вирішила...

І скривилися риси обличчя у відображенні під густою вуаллю — начебто каже тінь, не дозволю я тобі того. Побачимо ще, хто сильніший.

— Пані... — тихий шепіт пролунав від дверей, і здалося на мить — це змія шипить. Отруйна.

— Що треба? — різко підхопилася Вайолет, відсахнувшись від вікна.

Обернулася — у дзеркалі високому темніє відображення. Вуаль двійник відкинув, губи червоні — наче кров, усміхається хитро, а очі чорнотою наливаються, немов смолою.

— Не дивись туди, — буркнув стригой, сухою рукою вхопивши графиню за рукав. Смикнув, відводячи вбік. — Заморочить знову проклята...

Плюнув у бік дзеркала, коли відвернулася Вайолет, і віддзеркалення поплило, немов водою його накрило. Вискалилося злісно — та проти старого Хельма не могло воно впоратися, сильний чаклун він був.

І слухалася його Вайолет віднедавна — тільки не подобалося йому, що від Темряви відступати вона почала, марила про те, щоб прокляття якщо не зняти, то стримати.

— Але як бути? Немає шляху назад... — Голос її прокотився кімнатою дзвоном розбитим.

— Знайшов я спосіб вірний. Не в усьому він допоможе, але голод вгамує. Легше стане... І не доведеться по селах літати, шукати собі... нікого не доведеться більше...

А сам очі відводить, щоб не побачила вона в погляді його жадібний голод — не потрібно їй знати, для чого він її зберегти хоче. Остання носферату, що залишилася в його владі. Не стане її — загине і він, давно вже свій вік віджив...

— Кажи, що робити, — глухо відповідала Вайолет. — Сама знаю, що час зупинитися. Інакше сила моя мене ж і занапастить... Он, висміюється з дзеркал, проситься у світ людей. Дам слабину — і не буде мене. Тварюка, потвора чортова на моєму місці опиниться... І навіщо мені тоді краса і молодість? Говори, що допоможе на межі втриматися?

— Ліки є одні для тебе, пані. Але й отрутою вони можуть стати. Вовча ягода — ось порятунок твій. Іди до лісу вночі в повний місяць, у вовкулаків ягід проси — коли дадуть, то зробимо відвар тобі... все добре буде, пані моя...

"І після відвару цього забудеш ти, пані моя, про те, для чого потрібна мені!"

Сховався стригой у тінь і очі прикрив, щоб не помітила графиня злості в них. Носферату — останній його шанс.

Занадто слабкий він, занадто старий...